Життя без прикрас— Ти ж жартуєш? — пробурмотів він, нервово відтягуючи комір сорочки. — Ірино, годі, нічого смішного. Я вранці теж пожартував. Ну взяв гроші, показав, хто тут господар. Давай повернемо все, як було.
— Іро, це нечуване нахабство! — Надія Степанівна нарешті змогла заговорити й підвелася, нависнувши над столом цілою брилою праведного гніву. — У власного чоловіка гроші вимагаєш! Шантажистко! Через суд квартиру поділимо!
Сміх Ірини пролунав коротко: у ньому була щирість, але не було веселощів.
— І як же ви це зробите, Надіє Степанівно? Мені квартиру подарували до шлюбу, є договір дарування. Вам ділити нічого. Хіба що старий системний блок та ящик інструментів.
Вона підвелася, вперлася долонями в стіл і подалася вперед, переводячи погляд зі свекрухи на чоловіка.
— Павле, колишніх правил більше немає, — продовжила Ірина. — Тепер ультиматум висуваю я: просто зараз приймаєш умови, підписуєш зобов’язання відшкодовувати орендну плату й учишся жити на ті п’ять тисяч, що залишаться. Або йдеш до спальні по валізу й з’їжджаєш.
Він зблід. Пиху з нього здуло, мов торішнє листя вітром. Масштаб катастрофи став зрозумілий аж до болісної різі в шлунку: мамина крихітна двокімнатна квартира на околиці, півтори години до роботи в один бік замість п’ятнадцяти хвилин. Власна зарплата — і жодної можливості перехопити грошей із гаманця дружини.
— Іринко, ну пробач дурневі, — залепетав Павло, намагаючись ухопити її за руку. — Мама нарадила, а я послухав. Я ж тебе кохаю. Давай забудемо, розблокуй картку. Присягаюся, більше ні копієчки не зачеплю.
Ірина гидливо відсмикнула руку.
— Вона радить, ти виконуєш. Хлопчикові тридцять два рочки, а власного розуму так і не нажив.
Вона повернулася до Надії Степанівни. Та вже скидалася на чайник, що закипає, якому не дісталося свистка.
— Не шовк із мене вийшов, Надіє Степанівно, а наждачний папір, хоча ви хотіли навпаки, — продовжила Ірина. — Зі звітом закінчили. Вихід коридором, прямо.
Задихаючись від обурення, свекруха схопила сумку й вискочила в коридор. Люто втискалася в пальто, бурмотіла прокльони, обіцяла Ірині самотню старість, сорок котів і вічні муки без склянки води. Ірина стояла в кухонному отворі з незмінним виразом обличчя.
— Павле! — гаркнула Надія Степанівна від вхідних дверей. — Від цієї божевільної ми йдемо, тож збирай речі! Сама ще на колінах приповзе!
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.