— Залежно від того, хто питає.
— Назар Костенко, представник місцевої судової служби. Ми прийшли через смерть Гната Руденка.
Марта напружилася.
— Що саме вас цікавить? — спитав Остап.
— Його знайшли застреленим. Ще є люди, які стверджують, ніби вас обох бачили біля його володіння в ніч пожежі.
Остап не моргнув.
— Люди багато чого стверджують, коли їм це вигідно.
Костенко подивився на Марту, затримав погляд на шрамі, але не дозволив собі ні посмішки, ні жалю.
— Ви Марта Левицька?
— Так.
— Руденко був вашим чоловіком.
— Він узяв мене за дружину силою, — сказала вона. — Це різні речі.
Представник закону склав руки на грудях. Він говорив без злорадства, і від цього слова звучали ще сухіше. Перед ними стояв не ворог, але й не захисник; радше людина, звикла бачити, як правда стає важким тягарем, коли поруч лежать гроші й вплив.
— Можливо. Але в багатих небіжчиків завжди знаходяться друзі, яким потрібна зручна правда.
Кімната ніби стала тіснішою.
— Ви збираєтеся її забрати? — спитав Остап.
— Я збираюся зрозуміти, чи була це самооборона.
Марта ступила вперед.
— Він прийшов до нашої хатини з озброєними людьми. Підпалив стайню. Стріляв першим. Я відповіла.
Костенко мовчки дивився на неї кілька довгих секунд.
— Докази?
— Підніміться до дому, — сказав Остап. — Подивіться на стіни, двері й сліди від вогню.
Один із помічників неголосно зауважив:
