За шість років через лікування, фонд і закупівлі пройшло близько ста п’ятдесяти мільйонів. Фірми-постачальники виявилися пустушками. Засновники — далекі родичі Мирослави або люди, пов’язані з ними через підставні адреси. Ціни завищені в рази. Обладнання, за яке я платила, або не постачалося взагалі, або купувалося дешеве й перепродавалося мені як унікальне.
Я сиділа в маленькому кафе на околиці, переді мною холола кава, а на екрані розкривалася схема, в якій моя любов була найзручнішим фінансовим інструментом. Вони не просто зраджували. Вони викачували з мене гроші, прикриваючись хворобою, жалем, медичними термінами й моєю провиною.
І тут задзвонив телефон.
На екрані висвітилося ім’я Раїси, матері Данила.
Я дивилася на виклик кілька секунд, потім відповіла.
— Оксано? — її голос, як завжди, був різким, вимогливим, без привітання. — Що це за поїздка? Кинула чоловіка на чужих людей? Мирослава сказала, що потрібен новий фільтр для апарата. Найкращий, імпортний. Терміново переказуй шістсот тисяч. Не можна тягнути.
Раніше я вже відкривала б банківський застосунок. Раніше її докори діяли на мене як батіг. Вона роками повторювала, що аварія сталася з моєї вини, що її син страждає через мене, що я зобов’язана платити, доглядати, мовчати й бути вдячною, що мені взагалі дозволили лишитися поруч.
Тепер її голос викликав тільки холодну нудоту.
— Раїсо, — промовила я повільно, — у мене зараз немає вільних грошей. І фільтр міняли зовсім недавно.
Вона вибухнула відразу.
— Немає грошей? На чоловіка немає грошей? Ти його до цього стану довела, а тепер рахуєш копійки? Безсердечна! Якби не ти, мій син ходив би, жив би, радів!
Її крики раптом відчинили двері у спогад, якого я багато років намагалася не торкатися.
Той день. Наша річниця. Гірська дорога, майже порожня, мокрий асфальт після дощу. Я була за кермом і їхала обережно, навіть повільніше, ніж зазвичай. Данило сидів поруч, дивно мовчазний. Потім раптом скрикнув: «Обережно!» — і різко потягнувся до керма. Його рука вдарила по моїх пальцях, кермо вивернуло. Машину понесло до узбіччя.
Тоді я вирішила, що він побачив перешкоду. Тварину, камінь, зустрічну машину — щось, чого не помітила я. Лікарі, поліція, родичі, усі обставини ніби самі склали для мене вирок: я була за кермом, отже, винна я.
Але тепер я згадала його обличчя в ту частку секунди. Не переляк. Не спроба врятувати. Рішучість.
За місяць до аварії було оформлено велику страховку. Тоді Данило казав, що це розумна пересторога для сім’ї. Я підписала папери, не сперечаючись.
Пальці на телефоні стиснулися так сильно, що заболiли суглоби.
— Не хвилюйтеся, — сказала я Раїсі рівно. — Я скоро приїду. Цього разу я зроблю все, щоб Данило більше не мучився.
Я вимкнула дзвінок, не слухаючи нових криків.
За три дні я повернулася додому. Ворота відчинилися, Валентина вибігла мені назустріч, метушлива й радісна, але в її очах усе одно майнула тривога. Я обійняла її, зобразила втому, піднялася нагору.
Спальня зустріла мене тим самим запахом дезінфекції й трав’яної олії. Данило лежав у ліжку, ковдра рівно натягнута до грудей, вії нерухомі. Мирослава стояла поруч зі шприцом для харчування й усміхнулася мені так м’яко, ніби справді три дні не спала біля ліжка хворого.
— Ви повернулися. Добре. У Данила трохи піднімався тиск, але зараз усе спокійно. Він, мабуть, відчував, що вас немає.
Я кинула сумку на крісло й майже впала до ліжка. Обійняла Данила, притулилася обличчям до його грудей і заплакала голосно, надривно, як жінка, яка більше не може триматися.
— Пробач мені, — схлипувала я. — Пробач, любий. Я все зіпсувала.
Під моєю щокою його тіло ледь помітно напружилося. На частку секунди. Якби я не знала правди, не помітила б.
Мирослава підійшла ближче.
— Оксано, що сталося? Вам зле? Сядьте, будь ласка.
Я підняла обличчя. Очі справді були мокрі, але сльози тепер були частиною вистави.
— Компанія руйнується, — сказала я. — Проєкт в іншому місті провалився. Підрядники подали зустрічні вимоги, кредитори вимагають виплат. Сума величезна. Триста мільйонів. Я все втратила.
Мирослава зблідла так різко, що навіть окуляри не приховали виразу її очей.
Я продовжила, дивлячись не на неї, а на обличчя Данила.
— Доведеться продати дім, машини, обладнання. Усе. Якщо не вистачить, заберу Данила в село. Житимемо як вийде. Дорогі препарати більше не потягну. Пробач мені, коханий. Я не змогла тебе врятувати.
Коли я вимовила «продати дім», повіка Данила сіпнулася. Під ковдрою його пальці стиснулися в кулак. Майже непомітно. Майже.
Мирослава поставила шприц на тумбочку.
— Але… як же лікування?
