Не можна так різко припиняти підтримку. У нього особливий стан.
— Я знаю, — прошепотіла я. — Але грошей немає. Зовсім.
Я знову уткнулася обличчям у груди чоловіка й ридала, відчуваючи, як під моєю щокою частішає його дихання.
Після цієї новини дім змінився. Зовні все було як і раніше: Валентина готувала, Мирослава приїжджала, Данило лежав. Але повітря стало щільним, як перед грозою. Мирослава частіше виходила на подвір’я поговорити телефоном. Її голос за кущами був приглушеним, але швидким, нервовим. Данило лежав із заплющеними очима, однак тепер я бачила в цій нерухомості не хворобу, а зусилля.
В обід я відправила Валентину відпочивати й сказала, що сама погодую чоловіка. На кухні зварила кашу з м’ясним фаршем. Зазвичай я остуджувала їжу до потрібної температури, пробувала губами, перевіряла ложку. Тепер я взяла миску відразу, поки від неї ще піднімалася пара.
У спальні було тихо. Я сіла поруч із ліжком і почала говорити м’яко, майже лагідно:
— Даниле, треба поїсти. У нас тепер важкі часи. Спеціальне харчування надто дороге, доведеться звикати до звичайної їжі. Ти ж сильний. Ти витримаєш.
Я зачерпнула ложку, не подула й піднесла до його губ.
Коли гаряча каша торкнулася шкіри, губи Данила ледь помітно сіпнулися назад. На лобі виступив піт. Із горла вирвався майже нечутний звук, який тут же обірвався. Він змусив себе проковтнути.
Я дивилася на нього з такою участю, що збоку, мабуть, це виглядало як турбота.
— Ой, пробач, — заметушилася я. — Гаряче? Бідний мій. Ти навіть сказати не можеш.
Я взяла серветку й обережно, але твердо промокнула його губи. Він лежав нерухомо, тільки жилка на шиї билася надто швидко. У кутику ока з’явилася волога. Біль? Лють? Страх? Мені було байдуже.
— Ти плачеш? — прошепотіла я, нахиляючись ближче. — Напевно, переживаєш за мене. Не треба. Я впораюся. Навіть якщо доведеться продати все до останньої речі, я ж не покину тебе.
Його тіло тремтіло під ковдрою. Не від хвороби. Від стримуваної люті.
Того ж дня я замкнулася в кабінеті. Для Валентини й Мирослави я виглядала жінкою, яка в паніці розбирає боргові документи. Насправді ж я почала виймати з їхніх рук усе, до чого ще могла дотягнутися.
Я переказала особисті заощадження невеликими частинами на рахунки матері й близьких родичів, оформлюючи все як повернення старих сімейних позик. Продала частину активів, хай і не за найкращою ціною. Перебудувала рахунки так, щоб зовні виглядало: у мене справді майже нічого не лишилося. Кожна операція була холодною, точною, продуманою. Ще вчора я б тремтіла над кожною цифрою, сьогодні ж відчувала дивне полегшення. Гроші переставали бути принадою для людей, які живилися моєю провиною.
Потім я підготувала другий шар пастки. Один давній знайомий допоміг оформити переконливе боргове досьє. За документами компанія «Північний маяк», де Данило все ще значився головою заради колишнього іміджу, взяла величезну позику під тяжкі відсотки. У заставу нібито пішли дім, обладнання, права на розробки й частина майна. На папері все виглядало правдоподібно: печатки, підписи, додатки, графіки виплат, повідомлення кредиторів.
Я роздрукувала папку, поставила її на стіл і довго дивилася на весільну фотографію на стіні. На знімку Данило усміхався широко й обіймав мене за талію. Я пам’ятала той день: білі квіти, музика, його рука на моїй долоні, обіцянки, в які я вірила без остатку.
Я зняла рамку й кинула її в сміттєвий кошик. Скло розбилося сухо й коротко. Звук був неприємний, але чесний.
Надвечір я залишила боргові папери на обідньому столі так, ніби забула їх у втомі. Мирослава помітила папку майже відразу. Зробила вигляд, що просто проходить повз, але її погляд затримався на червоних печатках, на сумі, на слові «застава». За пів години вона вже стояла в саду з телефоном біля вуха.
Я спостерігала з вікна й уперше за довгий час відчула, що страх перейшов на інший бік.
Вагітність Мирослави ставала помітнішою. Вона почала носити вільні сукні, халат застібала до горла, рухалася обережніше. Але звичка видає людину сильніше за одяг: вона раз у раз клала долоню на живіт, ніби перевіряла, чи все гаразд.
Одного ранку я застала її за столом. Вона сиділа бліда, розсіяно водила пальцями по чашці й час від часу торкалася живота. Я підійшла з виразом турботи.
— Мирославо, ви погано виглядаєте. Втомилися? Чи зі здоров’ям щось?
