Я розсміялася. Сміх вийшов низьким, чужим.
— Дивовижний рефлекс. Не просто підняв тебе з ліжка, а допоміг відчинити потайні двері, пройти через шафу й опинитися в сусідньому будинку поруч із вагітною лікаркою.
Його обличчя змінилося.
— Які двері? Ти мариш.
Я повернулася до поліцейських і сусідів.
— У спальні, за вбудованою шафою, прохід у сусідній таунхаус. Перевірте.
Кілька чоловіків одразу піднялися нагору. За хвилину згори долинув крик:
— Тут справді хід! За шафою двері!
Натовп загув. Мирослава зблідла. Данило відступив на крок і наткнувся спиною на стіну.
Поліцейські зайшли до сусіднього будинку. Я пішла з ними. Приміщення всередині виглядали так, як я бачила тієї ночі: дорогі меблі, одяг Данила в шафах, косметика Мирослави, дитячі речі, документи, сейф. У сейфі знайшли готівку, флешки, папки з переказами, печатки фірм, через які проходили гроші фонду.
Я стояла посеред цього чужого, розкішного гнізда й думала лише про те, що воно завжди було поруч. За стіною. За кілька кроків від мого ліжка. Поки я плакала в одній кімнаті, вони сміялися в іншій.
У відділку поліції Данило спершу намагався триматися. Говорив про раптове пробудження, про розгубленість, про те, що Мирослава просто допомагала йому в таємній реабілітації, щоб одного дня зробити мені сюрприз. Його голос ставав дедалі слабшим у міру того, як слідчий розкладав перед ним матеріали.
Я передала флешку. Там були записи з камери, короткий фрагмент руху руки, відео з двору, фотографії детектива, фінансові документи, копії переказів. Були й аудіофайли — розмови, записані пізніше, коли вони обговорювали землю, борги, мою «зручну» провину й той день аварії. Один запис я ввімкнула сама. Голос Данила, трохи приглушений, але впізнаваний, говорив Мирославі, що тоді на дорозі все майже вдалося, тільки я, як на зло, вижила без серйозних травм.
Слідчий підвів на нього важкий погляд.
— Вам є що додати?
Данило сидів сірий, з опущеними плечима. Уперше за шість років він виглядав справді хворим.
Вранці примчала Раїса. Вона увірвалася в коридор відділку, кричачи, що я обмовила її сина, що я невдячна, що все підлаштовано. Я мовчки простягнула їй копію документа з відбитком пальця Данила.
— Ваш син підписав визнання боргових зобов’язань. Усе майно тепер піде на погашення. Я подала на розлучення.
Раїса прочитала перші рядки, потім другі. Губи її затремтіли. Вона схопилася за стіну й повільно осіла на стілець.
Коли Мирослава зрозуміла, що грошей не буде, любов закінчилася миттєво. Вона почала говорити, що Данило примушував її, що він вигадав схему, що вона боялася піти. Данило, почувши це, зірвався й став кричати, що саме вона створила фонд, знайшла підставні фірми, втягнула родичів і керувала переказами. Вони звинувачували одне одного з такою люттю, ніби не вчора будували сім’ю за моєю спиною.
Судові процеси тягнулися довго. Компанію було визнано банкрутом. Майно Данила, Мирослави й пов’язаних із ними осіб розпродали. Значну частину вкрадених грошей вони встигли вивести через сумнівну криптобіржу, яка невдовзі збанкрутувала, залишивши їм гарні цифри в старих звітах і порожнечу в реальності. Репутація зникла першою. Потім свобода. Потім усе інше.
Перед вироком я прийшла до Данила в слідчий ізолятор. Не тому, що сумувала. Не тому, що сумнівалася. Мені треба було поставити останню крапку.
Він вийшов до скла худий, неголений, з очима людини, яка нарешті зрозуміла, що більше не керує сценою. Взяв слухавку тремтячою рукою.
— Оксано, — сказав він майже лагідно. — Я припустився помилок. Але я любив тебе. По-своєму. Ти не уявляєш, як мені було страшно після аварії. Усе закрутилося, я не зміг зупинитися.
Я дивилася на нього спокійно. Його голос більше не мав наді мною влади.
— Даниле, аварія не була випадковістю. Я згадала, як ти смикнув кермо. Тоді я не хотіла бачити правду. Потім ти шість років допомагав мені її не бачити. Але маска все одно зірвалася.
Він зблід…
