— Я не хотів тебе вбивати.
— Ти хотів лише одного — щоб усе було зручно тобі.
Він притис долоню до скла.
— Пробач мені.
Я поклала слухавку на місце. Не відповіла. Не тому, що хотіла покарати мовчанням. Просто всередині більше не було тієї людини, яка потребувала його слів.
Я вийшла на вулицю. Повітря було холодне, чисте. Я вперше за багато років вдихнула на повні груди й не відчула запаху ліків.
Потім я зателефонувала Валентині.
Вона приїхала відразу, із сумкою, із заплаканим обличчям, обійняла мене біля порога маленької квартири, яку я зняла після продажу будинку, і довго повторювала:
— Жива, моя хороша. Головне, що жива.
Ми жили скромно. Після особняка квартира здавалася крихітною, але в ній не було ні апаратів, ні потайних дверей, ні чужого парфуму на простирадлах. Уранці я варила каву, відчиняла вікно, слухала шум вулиці й вчилася не чекати підступу від тиші.
За кілька місяців я відкрила квітковий магазин. Маленький, світлий, з дерев’яними полицями й вузьким вікном на тихий провулок. Це була давня мрія, яку я колись відклала заради сім’ї, бізнесу, лікування, обов’язку, провини — заради всього, що здавалося важливішим за мене саму. Валентина допомагала з букетами, бурчала на постачальників, вчилася загортати квіти в крафтовий папір і раділа кожній вдячній покупчині так, ніби ми продавали не ромашки й троянди, а шматочки нового життя.
Минуло три роки.
Я переїхала в гірське селище, де вранці туман спускався до дахів, а вечорами повітря пахло травами, вологим деревом і димом із пічних труб. Замість міського магазину в мене з’явилася маленька чайна крамничка з квітами. На полицях стояли скляні банки з лавандою, м’ятою, звіробоєм, сушеними ягодами. Біля вікна завжди стояли свіжі букети. Валентина жила поруч зі мною, допомагала по господарству, іноді сварилася, що я надто багато працюю, і щоразу ставила на стіл пироги, коли бачила, що я забуваю пообідати.
Про Данила я чула рідко. Він вийшов із виправної установи іншою людиною: не тим вродливим, упевненим чоловіком, якого я колись любила, і не тим нахабним актором, який ходив за стіною моєї спальні. В ув’язненні він дістав травму ноги й тепер справді накульгував. Мирослава зникла майже відразу після всіх процесів. Дитину, як казали, залишила на родичів і поїхала кудись, де її ніхто не знав. Я не шукала подробиць. Чуже життя перестало бути моїм болем….
