Життя без прикрасОдного разу до крамнички зайшов Тарас, постійний відвідувач. Він часто приходив по трав’яний чай, іноді приносив книжки, іноді просто сидів біля вікна й мовчав, поки за склом падав сніг або шумів дощ.
Я поставила перед ним чашку.
— Сьогодні лаванда особливо м’яка. Спробуйте, поки гарячий.
Він усміхнувся, взяв чашку обома руками й подивився на квіти біля вікна.
— У вас тут завжди спокійно. Ніби навіть повітря знає, що йому нікуди поспішати.
Я всміхнулася.
— Повітрю простіше. У нього немає минулого.
— А у вас?
Я подивилася на гори за вікном. Їхні вершини губилися в легкій імлі, і десь унизу дзвеніла вода.
— У мене воно є, — сказала я. — Але воно більше не тримає мене за горло.
Тарас кивнув, ніби зрозумів більше, ніж я сказала.
Я вдихнула аромат трав, теплого дерева й свіжих квітів. У грудях було тихо. Не порожньо, не мертво, не страшно. Просто тихо.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.