Життя без прикрасВолодимир забарився, наче ще вирішував, що сказати.
— Ні, річ зовсім не в ньому. У мене була дочка, Тамара. Єдина. Ми з дружиною в ній душі не чули, пилинки здували. Видно, надміру опікали: потурали в усьому, а вона виростала дедалі більшою егоїсткою. Навчання їй не давалося, точніше, вона й не старалася. Влаштував її до престижного університету — почала прогулювати, товариство погане з’явилося. Наче навмисне робила все нам на зло. Потім закохалася в хулігана, Кирюху Пахомова. Ні кола ні двора, тільки й знає, що на мотоциклі гасає та пиво хлеще. Ми Тамару сварили, зустрічатися забороняли, навіть удома замикати намагалися. Нічого не допомогло. Втекла якось, прихопивши всі гроші з дому й материні коштовності. Дружина після цього злягла, гіпертонічний криз. Три місяці прожила й померла: переживання, така ганьба… Потім дочка лише раз зателефонувала. Привітала, каже, ти тепер дід, два онуки-близнюки в тебе. Тільки побачити їх тобі ніколи не дадуть. І кинула слухавку. Я всі зв’язки задіяв. Через пів року відшукав Тамару — точніше, могилу. Її співмешканець, той самий Кирюха, забив її до смерті. Його посадили. Малюків віддали до притулку. Чесне слово, не знаю, як від такого горя не збожеволіти. Мабуть, тим і втримався, що як мантру повторював собі: онуків знайду, хоч би чого це коштувало. Думка вбивала: мої кровиночки в дитбудинку мучаться, а в мене особняк, грошей скільки завгодно — витрачати ні на кого. Знайшов я їх усе-таки. Здогадуєтеся вже, про кого кажу? Про Митю й Альошу. За величезний хабар роздобув відомості про усиновлювачів, потім вас розшукав. Дізнався, що в хлопчиків тепер батько Микола, а мама — ви. Ось звідки в моєму телефоні взявся ваш номер, збережений під вашим ім’ям. Разів сто збирався зателефонувати, все розповісти. Не наважувався. Не знав, що вам скажу, як подивлюся в очі і як ви мене приймете.
Катя зблідла, на очах виступили сльози, але заговорила рішуче:
— Що ви справді дідусь, іще довести треба. Поки що я тільки вашу розповідь чую. Але навіть якщо все правда… Я синів більше за життя люблю, я ними живу. Нікому їх не віддам. За законом вони мої діти, і мамою мене вважають, люблять. Прошу вас, не руйнуйте нам сім’ю.
— Та ні ж, ні! — Володимир Васильович замахав руками. — Я й думки такої не мав! Свій шанс забрати онуків я змарнував: знайшов їх, коли вони вже були у вас. Тепер відібрати — їм же самим психіку зламати. Не чудовисько я. Мені б тільки бачитися з ними, сказати, що я дідусь. А потім, коли звикнуть, іноді до себе забирати. Хіба комусь від цього погано стане? Ви дозволите?
— Звісно, бачитися можна, — відповіла Катя, помітно повеселівши й киваючи. — Батьки Миколи хлопчиків не надто прихильно приймають, а мого тата немає. З дідусями в нас сутужно. Думаю, хлопці зрадіють. Давайте так: завтра вони від бабусі приїдуть, я обіцяла їх до парку зводити. Митя батути любить, Альоша — в тирі стріляти. Дістанемося туди, я вам зателефоную. Заодно їм усе й розповімо. Домовилися?
— А Микола з вами буде? До речі, вдома нічого не сталося? Він на сьогодні відгул попросив, сказав — сімейні обставини.
— Відгул? — Катя від подиву роззявила рота. — А мені казав, терміново у відрядження посилають, раніше завтрашнього вечора не повернеться. Ну постривай же, Миколо… Приїдеш — поговоримо. У нього що, коханка з’явилася? Пробачте, що я вам це розповідаю, ні до чого вам знати про наші негаразди. Але з нами він би навіть із дому в парк не пішов. Хлопчиків узяти я хотіла, я їх полюбила, прив’язалася. Микола не дуже заперечував, тільки особливої радості не було. Так усе на мені й лишилося: захворіють — я поруч, ночами не спати — теж мені, виховувати, гуляти, розважати. Не скаржуся, це мені за радість. Прикро лише, що батько зовсім не долучається. Ніби й є він у них, а ніби й немає. Гаразд, годі про сумне. Ви вже вибачте: треба закінчити прибирання. З моїми непосидами навести лад важко.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.