Чоловік привіз дружину до банку «за компанію», але перед оплатою квартири для брата свекруха оголосила, що забула паспорт

— Та яке мені діло, що твоя мама паспорт забула? — Голос Ірини рознісся кімнатою для переговорів. Кожне слово брязкало, мов удар кувалди по ковадлу. — Я тепер повинна закрити свій вклад і купити твоєму братові квартиру.

Паша відсахнувся, наче його вдарили по обличчю мокрою ганчіркою.

— Іро, ти що, тихіше, люди дивляться? — засичав він, намагаючись схопити її за руку.

Ірина різким рухом скинула його долоню.

— Люди дивляться на дешевий цирк-шапіто, головним клоуном у якому ти виставив власну дружину. — Вона карбувала слова, не підвищуючи тону, але від цього її голос звучав іще страшніше. — Ви маєте мене за клінічну ідіотку? У вас угода на мільйони, вона паспорт забула. Клатч завбільшки з мишу взяла, зате окуляри не забула.

— Та як ти смієш? — заверещала Людмила Василівна, схоплюючись із крісла. Її обличчя вкрилося потворними червоними плямами. — Я мати твого чоловіка. У мене тиск, помилка сталася, з ким не буває. Ти свої копійки затиснула для рідної крові.

— Моя рідна кров тече в моїх венах, а не в жилах вашого ледаря. — Ірина вказала пальцем на завмерлого Славка. — Мої гроші недоторканні. Крапка. Якщо угода горить, викликай таксі преміумкласу, мчи додому по паспорт. Застосунок банку в неї, бачте, без пластику не працює. Брешете й не червонієте, Людмило Василівно. Жодних переказів із мого рахунку не буде ні сьогодні, ні завтра, ні в наступному житті.

— Ти… Ти жадібна. — Свекруха бризкала слиною. Маска безпорадної старенької злетіла остаточно, оголивши справжнє обличчя базарної торговки, якій не вдалося добряче обважити покупця. — Пашо, ти бачиш, кого ти на грудях пригрів? Вона ж рідну матір у канаві покине.

— Мамо, заспокойся, Іро, ну ти перегинаєш. — Паша метався між двох вогнів, намагаючись загасити пожежу, що розгорялася.

— Я перегинаю. — Ірина всміхнулася так, що в рієлтора сіпнулося око. — Пашенько, ти щойно погодився стати співучасником крадіжки моїх грошей. Ти привіз мене сюди, як вівцю на стрижку. Від цього дня твій доступ до нашої кухні обмежений. Їстимеш те, що сам купиш на свою зарплату. І спатимеш, мабуть, на килимку поруч із Рудиком, якщо він тебе пустить.