Чоловік привіз дружину до банку «за компанію», але перед оплатою квартири для брата свекруха оголосила, що забула паспорт

— Ірочко. — Голос свекрухи раптом став єлейним, м’яким, огортаючим. Вона подалася вперед, простягаючи до невістки тремтячі руки. — Донечко ти моя, врятуй нас.

Ірина не поворухнулася, лише трохи підняла ліву брову.

— У якому сенсі? — сухо запитала вона.

— Ну в тебе ж, у тебе ж тут рахунок є, Ірочко. Паша казав, у тебе там чимала сума лежить на чорний день, як ти кажеш. Ну от він, чорний день, настав. Зніми зараз грошики, переказуй за квартиру Славкові. Ну ти ж клієнтка цього банку. Тобі з паспортом просто зараз усе видадуть, а я ввечері доїду додому, візьму паспорт і завтра зранку все до копієчки тобі перекажу. Іро, ну, ну, виручай, рідня ж, сім’я.

Паша відразу опинився поруч. Його очі благально дивилися на дружину. Він склав руки дашком на грудях.

— Ірулю, ну справді, суми ж сходяться. У тебе якраз вистачає закрити цей платіж. Ми завтра ж усе повернемо. Ну ти ж знаєш маму. Ми ж завдаток втратимо. Славко без квартири залишиться.

Оксана втягнула повітря крізь щільно стиснуті зуби. Вона переводила погляд з Ірини на Пашу, явно не очікуючи такого повороту сюжету. Рієлтор тактовно відступив на пів кроку, усім своїм виглядом показуючи, що сімейні розбірки не входять до його прайс-листа.

Ірина сиділа абсолютно нерухомо. Усередині неї не бушувала буря, не рвалися струни душі. Там працював ідеальний крижаний механізм логіки. Вона згадала, як Паша останні три дні розпитував її, під який відсоток лежать її гроші, чи не планує вона їх перекладати й чи не потрібно замовляти готівку заздалегідь. Згадала цей дивний концерт із «Ходімо за компанію, кави поп’ємо». Згадала мікроскопічний клатч свекрухи.

Усе це була дешева, мерзенна вистава. Людмила Василівна ніколи не збиралася витрачати свої заощадження на квартиру Славкові. Їй було шкода розлучатися зі своїми відсотками або, що ймовірніше, вона взагалі не хотіла виймати гроші з обігу. Вона вирішила зіграти в безпрограшну лотерею, змусити невістку розщедритися на емоціях під тиском угоди, що ось-ось зірветься, та публіки, а потім, а потім завтра не настало б ніколи. Борг би розтягувався на роки. «Іринко, ну потерпи, у мене тут тиск. Путівку до санаторію купила. Славкові ж треба меблі купити. Це ж брат твого чоловіка».