Чоловік привіз дружину до банку «за компанію», але перед оплатою квартири для брата свекруха оголосила, що забула паспорт

Людмила Василівна тяжко зітхнула, наче їй належало нести на Голгофу всю світову скорботу.

— Готова, Сергійку. Ну як не бути готовою? Тільки ви мені тут папірці поки покладіть, я окуляри дістану.

Вона клацнула замочком клатча, засунула туди два пальці, покопирсалася, потім сунула всю долоню. Обличчя свекрухи почало стрімко змінювати колір, переходячи від природного бордового до попелясто-сірого. Вона почала судомно ритися в крихітному просторі сумочки, а потім розчахнула її так, що тріснула блискавка. На стіл вивалилися м’ятний льодяник у затертій обгортці, тюбик дешевої мазі для суглобів і в’язка ключів.

— Господи! — Людмила Василівна схопилася за щоки. Її голос затремтів, зриваючись на ультразвук. — Боженьку, ні, не може бути.

— Мамо, що сталося? — Паша підскочив із крісла, наче його вдарило струмом.

Рієлтор перестав усміхатися. Продавець-дідок інстинктивно притиснув до себе свою теку з документами, наче бабця захищала гаманець у трамваї.

— Я… я паспорт забула! — Людмила Василівна несамовито завила, закидаючи голову до стелі. — В іншій сумці залишився, у коричневій. Я перекладала речі вранці, щоб ошатною бути, і паспорт у кишеньці залишився. Ой, горе мені, старій дурепі.

У кімнаті для переговорів повисла пауза, густа й липка, як кисіль у поганій їдальні. Славко нарешті відірвався від телефона з відкритим ротом. Оксана спантеличено кліпала. Ірина повільно поставила чашку на блюдце. Тонка порцеляна дзенькнула, розрізаючи тишу. Інтуїція всередині Ірини більше не шкреблася. Вона розправила плечі й надягла боксерські рукавички. Шматочки пазла зійшлися з лячною швидкістю.

— Людмило Василівно, без паспорта банк не видасть вам гроші з вкладу й не проведе платіж. — Голос рієлтора став сухим і скрипучим. — Ну ми ж вас попереджали. У нас час угоди обмежений. Віктор Андрійович через вас свій квиток на потяг здає.

— Та я зараз, та я метнуся! — Паша заметався кімнатою, плескаючи себе по кишенях. — Мам, давай ключі. Я на таксі, туди й назад, за годину впораюся.

— Яка година, Пашо? — закричала свекруха, хапаючи сина за рукав. — Сергійко сказав: «Вікно в нотаріуса сорок хвилин». Якщо ми зараз гроші не перекажемо, усе скасується. Завдаток згорить. Триста тисяч моїх кровних згорять.