Чоловік привіз дружину до банку «за компанію», але перед оплатою квартири для брата свекруха оголосила, що забула паспорт

Свекруха театрально приклала долоню до грудей. Ірина кивнула, вмостилася в найдальшому кутку дивана й мовчки натиснула кнопку на кавомашині. Апарат вдячно загуркотів, наповнюючи кімнату густим ароматом смажених зерен.

— Ви, Людмило Василівно, головне, валер’янки не пийте, а то підпис кривий вийде, — спокійно озвалася Ірина, забираючи чашку.

Оксана тихо пирхнула, ховаючи смішок за нарощеними віями. Майбутня невістка Ірині не надто подобалася, але вони дотримувалися нейтралітету. Оксана була дівчиною меткою, приїхала з провінції й чітко розуміла, що Славко — це її соціальний ліфт, нехай і їде він із диким скрипом.

— Іро, ну що ти таке кажеш? — Паша з докором подивився на дружину, сідаючи ближче до матері. — Мама для брата старається. Це велика справа. Свій куток, свій…

— До шлюбу, — не забула вставити свої п’ять копійок Людмила Василівна, кинувши в бік Оксани важкий, наче свинцева плита, погляд, — щоб усілякі дурниці потім у голову не лізли. Сім’я сім’єю, а нерухомість, нажита кров’ю, має залишатися в роду.

Оксана відразу випрямила спину. Її обличчя перетворилося на кам’яну маску. Нігті нервово забарабанили по склу столу.

— Ми, взагалі-то, разом збиралися платити кредити за ремонт, — процідила дівиця, не дивлячись на свекруху. — Славко казав: «Ми там перепланування зробимо».

— Перепланування вона зробить! — Людмила Василівна засміялася дрібним сухим смішком, що нагадував шелест зім’ятої газети. — Ремонт — справа наживна, а стіни мої. Ну, тобто Славкові. Славку, скажи їй.

Славко лише промимрив щось нерозбірливе, не відриваючи очей від екрана, де різнобарвні кульки складалися в ряди по три. Ірина ковтнула чудового капучино й зацікавлено спостерігала за цією безкоштовною виставою. Їй було абсолютно фіолетово, хто там на кому їздить і чиї стіни будуть у новій квартирі Славка. Її увагу привернула одна дрібна, але дошкульна деталь.

Свекруха прийшла на грандіозну угоду з крихітним клатчем. Жодних грубезних тек із документами, жодних пакетів, лише малюсінька чорна сумочка, в яку насилу вмістилися б телефон і помада. Як на людину, що збирається підписувати купу паперів і відкривати акредитив на кілька мільйонів, Людмила Василівна мала при собі надто мало речей.

Двері кімнати для переговорів відчинилися. Увійшов підтягнутий чоловік у костюмі, рієлтор продавця. Слідом за ним, дрібочучи коротенькими ніжками, з’явився сам продавець, сивочолий дідок в інтелігентних окулярах.