Чоловік привіз дружину до банку «за компанію», але перед оплатою квартири для брата свекруха оголосила, що забула паспорт

Остання фраза прозвучала так завчено, наче Паша репетирував її перед дзеркалом у ванній. Ірина хмикнула. Її особистий рахунок, її власна подушка безпеки, яку вона збирала по крихтах, відкладала премії, підробітки й бонуси. Паша, звісно, знав про цей рахунок, але права доступу до нього не мав. Це було непорушне правило. Спільні витрати навпіл, але особиста заначка недоторканна.

— Гаразд. — Ірина кинула рушник на спинку стільця. — Поїдемо, подивимося на цей атракціон нечуваної щедрості. Ну, зважай, я там просто меблі. П’ю твою хвалену каву й мовчу. З документами нехай їхній рієлтор розбирається. Йому за це комісію платять.

Збиралася вона швидко, натягуючи улюблені джинси й кашеміровий светр. Жодного святкового макіяжу. Зрештою, це не її свято.

У таксі їхали мовчки. За вікном миготіли сірі фасади спальних районів. Паша всю дорогу гіпнотизував екран смартфона, час від часу стираючи з чола невидиму паморозь поту. Салон машини просяк дешевим хвойним ароматизатором, який теліпався на дзеркалі заднього огляду, наче маятник, що відлічував хвилини до якогось неминучого зіткнення. Ірина прикрила очі, дослухаючись до своїх відчуттів. Інтуїція волала, шкреблася кігтями зсередини, точнісінько як Рудик, що вимагав впустити його до зачиненої комори. Щось у цій схемі не сходилося.

Двері центрального відділення банку розсунулися з тихим шелестом, впускаючи їх у прохолодну, до блиску вилизану залу. Мармурова підлога блищала так, що в ній можна було розгледіти власні підошви. Штучні фікуси у величезних діжках вишикувалися в ряд, зображаючи джунглі для клерків. Менеджер з ідеально напомадженим волоссям і приклеєною до обличчя усмішкою провів їх у зону для привілейованих клієнтів. Простора кімната для переговорів, панорамні вікна, глибокі шкіряні крісла мишачого відтінку. На скляному столі справді красувалася хромована кавомашина, оточена чашечками з тонкої порцеляни.

Людмила Василівна вже сиділа на чолі столу. На ній був малиновий піджак із неймовірно широкими плечима, який робив її схожою на прямокутний дорожній знак. Поруч розтікся в кріслі Славко. Тридцятирічний наречений сидів у худі з каптуром, втупившись у телефон і ритмічно смикаючи ногою в масивному кросівку. Трохи віддалік, тримаючи дистанцію, вмостилася Оксана, майбутня дружина. Дівчина явно готувалася до виходу у світ. Ідеальна укладка. Нігті-стилети такого розміру, що ними можна було відкривати консервні банки, і погляд, який липко оцінював кожен квадратний метр довкола.