— Просто погано спала. Кошмар наснився.
Мар’яна відвела Миру в садок, а сама поїхала не на роботу, а в магазин техніки. Їй було ніяково вимовляти прохання вголос, але вона все-таки сказала продавцеві:
— Мені потрібна маленька камера. Непомітна. Щоб можна було дивитися з телефона і щоб запис вмикався на рух.
Продавець запропонував кілька варіантів. Мар’яна вибрала найменшу, з магнітним кріпленням. Поки розраховувалася, пальці тремтіли. Вона ніколи не думала, що купуватиме приховану камеру для власної спальні.
Удома вона довго стояла біля дверей кімнати, перш ніж увійти. Ранкове світло робило все надто мирним: застелене ліжко, акуратна фотографія, шафа, що нічим не виказувала страшної таємниці. Мар’яна закріпила камеру за декоративною рамкою на книжковій полиці навпроти шафи. Перевірила зображення на телефоні: дверцята було видно повністю, частина кімнати теж потрапляла в кадр. Вона ввімкнула запис на рух і вийшла.
Далі залишалося чекати.
До обіду нічого не відбувалося. Телефон мовчав. Мар’яна кілька разів відкривала пряму трансляцію: спальня порожня, шафа зачинена.
О другій годині, коли вона збиралася їхати по Миру, телефон завібрував.
«Виявлено рух».
Мар’яна відкрила сповіщення. Відео завантажилося не відразу, і ці кілька секунд здалися безкінечними. Потім на екрані з’явилася спальня. Дверцята шафи були трохи зсунуті. Зсередини повільно висунулася рука.
Мар’яна перестала дихати.
Вона знала цю руку. Довгі пальці. Годинник на зап’ястку. Той самий годинник, який вона подарувала Назарові на річницю. Рука намацала щось зовні, затрималася на мить і сховалася назад. Дверцята знову зачинилися.
Запис тривав лише кілька секунд. Але цього вистачило.
Мар’яна сіла на диван. Телефон випав із долоні на подушку. Отже, Мира не брехала. Отже, її власний розум не підвів. Назар справді був у шафі. Або, принаймні, щойно звідти визирав.
Коли телефон знову задзвонив, вона майже не здивувалася. Галина Романівна.
— Так, мамо.
— Мар’яно, ти сьогодні хіба не на роботі?
У голосі свекрухи звучала вдавана байдужість, але Мар’яна вловила настороженість.
— Погано почуваюся. Взяла день за власний рахунок.
— А-а. Сама вдома?
— А як же інакше? — сухо відповіла Мар’яна.
Пауза.
— Я просто хвилююся. Назара немає, тобі треба бути обережнішою.
— Дякую. У мене все гаразд.
Мар’яна дивилася на екран із записом. Зачинена шафа тепер здавалася не меблями, а живим свідком.
— До речі, — обережно провадила свекруха, — Назар тобі нічого не казав? Про роботу? Про плани?
— Ми мало розмовляємо. Ви хіба не знаєте? Він же дуже зайнятий.
— Так-так, звісно. Просто спитала. Відпочивай.
Дзвінок обірвався. Мар’яна холодно всміхнулася. Галина Романівна щось перевіряла. Отже, вона знала. Або принаймні здогадувалася. Можливо, все це взагалі було її ідеєю.
Дорогою по Миру Мар’яна намагалася триматися спокійно. Але всередині все гуло.
— Мамо, ти сьогодні сердита? — спитала донька із заднього сидіння.
— Ні, просто думаю.
— Про тата?
