Мар’яна глянула в дзеркало.
— Миро, коли ти бачила тата, у що він був одягнений?
— По-різному. Іноді в піжаму. Іноді в сорочку й штани, як на роботу.
— А ти бачила, як він виходив із квартири?
— Ні. Він виходив, коли я спала.
Мар’яна більше не питала. Удома вона допомогла доньці перевдягнутися, приготувала вечерю, ввімкнула їй мультики. Усе відбувалося як завжди, але кожен рух давався зусиллям. До спальні вона зайшла під приводом прибирання білизни. Зняла камеру, переглянула запис уважніше. У мить, коли дверцята прочинилися, всередині шафи майнув дуже слабкий вогник — схожий на відблиск екрана телефона. А в руці Назара, здається, був маленький флакон. Ліки? Таблетки для шлунка? Він казав, що взяв їх із собою в дорогу.
Мар’яна зберегла запис і повернула камеру на місце.
Увечері зателефонував Назар.
— У вас усе гаразд? Повечеряли?
Голос звучав рівно. На тлі було тихо, надто тихо.
— Повечеряли.
— Я щойно звільнився. Замовив щось перекусити.
— Як проєкт?
— Нормально. Трохи втомлююся.
«Сумую», — додав він після паузи.
Раніше це слово зігріло б Мар’яну. Зараз від нього стало холодно.
— Бережи себе, — сказала вона.
— Щось сталося? Ти якась не така.
— Втомилася.
Вона вийшла на балкон і зачинила за собою двері. Нічне повітря пахло пилом і листям.
— Мені сьогодні мама дзвонила, — несподівано сказав Назар.
— І що?
— Казала, що ти була на вечері з колегами. Там був чоловік.
— А ти мені віриш?
На тому кінці на кілька секунд запала тиша.
— Звісно. Ти ж моя дружина.
Він сказав це майже природно. Якби Мар’яна не бачила руку з шафи, можливо, повірила б.
— Тоді добре. Я піду. Мира кличе.
Після дзвінка вона повернулася до кімнати. Донька вже позіхала.
Під час купання Мира раптом сказала:
— Мамо, тато сьогодні мені дзвонив.
Мар’яна завмерла з рушником у руках.
— Коли?
