— Коли ти готувала вечерю. На мій годинник. З твого телефона.
Усередині в Мар’яни все обірвалося.
— Що він казав?
— Що він в іншому місті й сумує. Ще питав, чи виходила ти кудись.
— А ти що відповіла?
— Що ти вдома. І що бабуся приходила. А він сказав: «Зрозуміло». І попросив тобі не казати.
Мар’яна обійняла мокру, пахучу піною доньку. Назар користувався її телефоном. Отже, він виходив не лише вночі. Отже, він міг пересуватися квартирою, поки вона на хвилину відволікалася або засинала від утоми. Він перевіряв її через дитину.
— Миро, якщо тато дзвонитиме, ти мені відразу скажеш. Завжди.
— Але він сказав, що це секрет.
— А тепер у нас із тобою інший секрет. Мами теж сумують за татами й хочуть знати, що вони кажуть.
Дівчинка кивнула.
Пізніше Мар’яна перевірила історію дзвінків. Виклику на годинник Мири не було. Видалений.
Вона підійшла до дверей спальні. Усередину не зайшла. Просто стала в коридорі й вимовила спокійно, досить голосно, щоб її почули:
— Назаре, я знаю, що ти там. Я не розумію, що ви з мамою вигадали, але боятися я не збираюся. Хочеш сидіти в шафі — сиди. Подивимося, хто з нас витримає довше.
Вона не стала чекати відповіді. Повернулася до дитячої, замкнула двері на замок і притулилася до них спиною. За кілька хвилин зі спальні долинув ледь чутний звук — ніби дверцята шафи обережно зсунули й повернули на місце.
Мар’яна заплющила очі. По щоках покотилися сльози, але вперше за ці дні в них було не лише відчай. Гра справді почалася.
Вранці все виглядало майже буденно. Каша, кіски, дитячий садок. Тільки тепер Мар’яна точно знала: Назар у квартирі. І він знає, що вона знає.
Біля воріт садка вона присіла перед Мирою.
— Сьогодні тебе забере тітка Леся.
— А ти?
— У мене справи. Я повернуся пізніше. Ти поїдеш до тітки Лесі, поїси в неї, пограєшся і почекаєш на мене.
— Добре.
— І запам’ятай: якщо хтось спитає, кажи, що мама затрималася на роботі. Зрозуміла? Особливо татові не кажи нічого зайвого.
Мира серйозно кивнула. Їй подобалося, коли в них із мамою з’являлися спільні таємниці.
Леся жила в іншому районі, у світлій квартирі, де завжди пахло кавою, фарбами й папером. Вона тримала невелику дизайн-студію, була вільною, гострою на язик і дуже відданою. Побачивши Мар’яну з темними колами під очима, вона відразу зблідла.
— Боже, що з тобою? Ти захворіла?
— Гірше, — Мар’яна увійшла й опустилася на диван.
Леся поставила перед нею воду й сіла поруч.
Мар’яна розповіла все. Нічну розмову з Мирою. Ґудзик. Склянки. Свекруху. Шафу. Камеру. Руку з годинником. Що далі вона говорила, то ширше розплющувалися очі Лесі.
— Зачекай. Ти хочеш сказати, Назар сидить у вас у шафі майже два місяці?
— Мира нарахувала п’ятдесят днів. Я бачила запис. Це він.
— Це не просто дивно, Мар’яно. Це боляче звучить навіть уголос. Навіщо йому таке?
— Не знаю. Тому мені потрібна твоя допомога. Сьогодні Мири не повинно бути вдома. А я хочу дещо перевірити.
— Що саме?
