— Поїду у фірму Назара. Якщо відрядження справжнє, там мають знати деталі. Якщо ні — хтось мав його прикривати. А потім хочу подивитися витрати з його картки. Він же весь цей час надсилав «докази», ніби перебуває далеко.
Леся мовчки обійняла її. Мар’яна спробувала триматися, але від простого людського співчуття очі знову защипало. Сім років вона звикла все виносити сама, не скаржитися, не перебільшувати. А тут хтось просто сказав своїми обіймами: «Я поруч».
— Я їду з тобою, — заявила Леся. — Навіть не сперечайся.
Компанія, де працював Назар, займала кілька поверхів у діловій будівлі в центрі. Мар’яна бувала там кілька разів, і дівчина на рецепції впізнала її.
— Мар’яно Андріївно? Доброго дня. Ви до Назара Петровича?
— Так. Мені потрібно терміново з ним поговорити.
— Так він же у відрядженні, — здивувалася дівчина.
— Я знаю. Хотіла уточнити дещо щодо документів. Він давно поїхав?
— Понад два місяці тому. За розпорядженням Дмитра Анатолійовича. Проєкт важливий, наскільки я розумію. Його, здається, ще можуть продовжити.
Мар’яна й Леся перезирнулися.
— Дмитро Анатолійович зараз тут?
— Ні, він на нараді в головному офісі.
— А кабінет Назара зачинений?
— Так, від моменту його від’їзду.
— Можна подивитися? Хоча б крізь скло.
Дівчина завагалася, але погодилася провести їх. Кабінет Назара був наприкінці коридору. Скляні двері були замкнені. Усередині все виглядало так, ніби господар вийшов на годину: засунутий стілець, монітор, кілька папок. Але Мар’яна відразу помітила рослину в кутку столу. Невелика монстера, яку Назар любив і сам поливав. Листя пожовкло, краї згорнулися.
— Її давно не поливали? — спитала вона.
Дівчина знітилася.
— Після від’їзду Назара Петровича ніхто не заходив. Кабінет зачинили.
Тобто рослина вмирала понад два місяці. Якщо проєкт був таким важливим, якщо Назар справді представляв компанію в іншому місті, його кабінет виглядав би інакше? Може, й ні. Але в Мар’яні вже росло відчуття підробки: надто акуратної зовні й порожньої всередині.
У машині Леся першою порушила мовчання:
— У фірмі, схоже, справді думають, що він поїхав. Але хтось із керівництва точно в курсі. Просто так такі історії не оформлюють.
— Дмитро Анатолійович міг допомогти, — сказала Мар’яна. — Назар завжди казав, що той його підтримує.
— Але навіщо? Заради гри в шафу?
