— Після того, як він поїхав. Не одразу, але скоро.
— Чому ти не сказала мені раніше?
— Тато попросив. Сказав, якщо розкажу, хованки будуть зіпсовані. Я думала, він ненадовго. А він усе ховається й ховається.
На червоному світлі Мар’яна заплющила очі на мить. Мира згадала кухню. І в останні тижні Мар’яна справді помічала, що склянки іноді стоять не там, де вона їх залишала. Вона списувала це на втому, на власну неуважність, на дитину.
Удома, готуючи вечерю, вона оглянула сушарку. Вранці вона точно користувалася двома склянками. Тепер мокрими були три.
— Миро, ти сьогодні вдень воду пила?
— Так. Бабуся наливала.
Мар’яна обернулася.
— Бабуся приходила?
— Ага. Принесла печиво. Трохи зі мною погралася.
Галина Романівна приходила до квартири й не сказала про це. У неї були ключі: Назар дав їх матері «про всяк випадок». Раніше Мар’яна намагалася не сперечатися.
— А коли вона пішла?
— Коли я після тихої години прокинулася, її вже не було. — Мира домалювала квітку і раптом спитала: — Мамо, а бабуся тебе не любить?
Мар’яна завмерла.
— Чому ти так вирішила?
— Вона сказала, що татові без тебе було б краще. Що все через тебе.
Серце Мар’яни боляче стиснулося. Вона присіла поруч із донькою, взяла її маленькі руки у свої.
— Бабуся іноді говорить зайве. Не слухай, добре?
— Але тато теж рідко усміхається, — тихо зауважила Мира. — І ви не цілуєтеся, як батьки в інших дітей.
Ця проста дитяча фраза вдарила сильніше за звинувачення свекрухи. Мар’яна обійняла доньку й довго не могла нічого сказати.
Пізно ввечері, коли Мира заснула, Мар’яна сиділа у вітальні без світла. Крізь штори просочувалося світло вуличних ліхтарів. У голові одна за одною крутилися версії. Якщо Мира каже правду, значить, Назар удома. Але навіщо? Стежить за нею? Перевіряє? Це вигадала Галина Романівна? А якщо Мира все ж вигадала? Але тоді навіщо свекруха приходила потай? Чому Назар майже не дзвонить по відео? Чому фотографії такі безликі?
Мар’яна підвелася й знову пішла до спальні. Цього разу вона не ввімкнула світло. Просто підійшла до шафи й притулилася вухом до дверцят. Спочатку чула лише стукіт власного серця. Потім їй вчулося щось ледь помітне: ніби тканина зачепила тканину. Або дихання. Дуже тихе. Майже неможливе.
Вона різко відсахнулася й зачепила туалетний столик. Флакони з косметикою дзенькнули. І звук усередині шафи — якщо він був — відразу зник.
Мар’яна стояла посеред спальні, відчуваючи, як холонуть руки. Вона чула. Або їй здалося? Вона щипнула себе за зап’ясток. Біль був різкий, справжній. Ні, це не сон.
Вона майже вибігла з кімнати, зачинила за собою двері вітальні й притулилася до них спиною. Дихання збилося. У грудях калатало так, ніби серце намагалося вирватися назовні.
Назар у шафі.
Її чоловік. Батько її дитини. Людина, з якою вона ділила ліжко, побут, роки. Він міг ховатися тут, у їхньому домі, серед її суконь і власних костюмів. Міг бачити, як вона живе без нього, як плаче від утоми, як вкладає доньку, як розмовляє з його матір’ю.
Чому?
Страх почав змінюватися злістю. За що? Що вона зробила? Сім років вона намагалася бути доброю дружиною. Працювала, дбала про дитину, терпіла Галину Романівну, не влаштовувала сцен. Підтримувала Назара, коли він говорив про кар’єру. Вірила, коли він їхав «на проєкт». І ось тепер її, схоже, просто водили за ніс.
Вона хотіла зателефонувати в поліцію, але відразу уявила, як це прозвучить: «Мій чоловік сидить у шафі». Подзвонити Лесі, найкращій подрузі? Леся зірветься вночі й влаштує бурю. Мар’яна не була готова до скандалу. Їй потрібні були докази. Не здогади, не шарудіння, не слова дитини. Докази.
Вона відкрила в телефоні платежі за комунальні послуги. Рахунок за воду зріс. Газ — теж. Електрика — помітно більше, ніж зазвичай. Усе почалося приблизно після від’їзду Назара. Мар’яна пішла на кухню, відчинила холодильник. Йогуртів мало бути чотири, залишилося два. Яєць за три дні зникло більше, ніж вона використала. Раніше вона списувала це на неуважність. Тепер кожна дрібниця ставала доказом.
У цій квартирі хтось жив. Таємно. Користувався водою, їв, ходив по кухні, брав телефон, пересував склянки.
І вона нічого не помічала.
Ця думка була страшнішою за саму шафу. Вона означала, що її дім перестав бути безпечним, а життя, яке вона вважала своїм, увесь цей час хтось таємно спостерігав зсередини.
Уночі Мар’яна майже не спала. Вона лягла поруч із Мирою, обійняла доньку й дивилася в темряву до світанку. З боку спальні не долинуло жодного звуку, лише вітер іноді торкав віконні рами.
Вранці дівчинка помітила її почервонілі очі.
— Мамо, ти плакала?
