— Мамо, я не відмовляюся від тебе. Але я не дозволю тобі руйнувати мою сім’ю. Мар’яна не зраджувала мені. Вона не зраджувала мене. Вона всі ці роки робила для нас більше, ніж я заслуговував. Я бачив це. Навіть сидячи в цій проклятій шафі, я бачив, як вона живе. І мені було соромно.
Галина Романівна закрила обличчя рукою. Сльози потекли вже не злі, а безпорадні.
— Я… я справді думала, що роблю правильно, — хрипко сказала вона. — Мені здавалося, ти пропадеш поруч із нею. Що все, чого я хотіла для тебе, зникне.
— Я не пропаду, якщо ти перестанеш вирішувати за мене, — м’яко відповів Назар. — Я працюватиму. Будуватиму життя. Але поруч із тими, кого люблю.
Свекруха опустилася на стілець. Довго мовчала. Потім підвела очі на Мар’яну.
— Я була жорстокою до тебе.
Мар’яна нічого не сказала. У горлі стояв клубок.
— Я говорила жахливі речі. Чіплялася. Підозрювала. Підробила цю гидоту. Змусила Назара грати в божевільну гру. Налякала Миру. — Галина Романівна схлипнула. — Я хотіла контролювати все, бо боялася втратити сина. А ледь не втратила його сама.
Назар обійняв матір за плечі. Вона спершу напружилася, потім вчепилася в нього, як у єдину опору.
Мар’яна стояла поруч. Образа не зникла миттєво. Таке не змивається однією сльозою. Але в цю мить вона побачила перед собою не лише свекруху-тирана, а вперту самотню жінку, яка переплутала любов із владою і тепер уперше злякалася наслідків.
— Мамо, — тихо сказала Мар’яна, — я не забуду відразу. І не зроблю вигляду, що нічого не було. Але якщо ви справді хочете жити інакше, я готова спробувати. Заради Назара. Заради Мири. Заради того, щоб наш дім перестав бути місцем обману.
Галина Романівна простягнула до неї руку.
— Пробачиш мене колись?
Мар’яна після короткої паузи взяла цю руку. Вона була суха, тепла, помітно тремтіла.
— Спробую, — чесно сказала вона. — Але більше ніяких ігор. Ніяких перевірок. Ніяких чужих людей, фотографій, підроблених повідомлень. Якщо у вас є претензії — кажіть прямо.
— Добре, — кивнула свекруха. — Більше не буде.
Назар подивився на обох жінок, і в його очах уперше за довгий час з’явилося полегшення. Він обійняв Мар’яну однією рукою, матір — другою.
— Я теж маю все виправляти, — сказав він. — Я більше не ховатимуся ні в шафі, ні за чужими рішеннями. Якщо виникне проблема, я говоритиму з тобою, Мар’яно. А тобі, мамо, я допоможу, але не ціною своєї сім’ї.
Вони стояли так довго. Вітальня, ще недавно повна злості й підозр, поступово наповнювалася іншою тишею — не порожньою, а тією, що видихнулася після бурі.
Потім Галина Романівна витерла обличчя хустинкою й ніяково кивнула в бік кухні.
— Я продукти принесла. Все одно вечерю треба готувати. Мар’яно, ти майже не їла, мабуть.
Мар’яна несподівано відчула, як у тілі озивається втома. Усі ці дні вона жила на тривозі й каві.
— Я допоможу, — сказала вона.
— І я, — швидко додав Назар.
Свекруха подивилася на нього зі здивуванням.
— Ти?
— Так. Годі мені бути гостем у власному домі.
На кухні все спершу було незграбно. Галина Романівна діставала овочі, м’ясо, крупу, а Назар незграбно мив картоплю й плутався, який ніж для чого. Раніше він рідко допомагав по господарству. Мар’яна різала зелень і ловила себе на тому, що вперше за довгі тижні чує не шарудіння з шафи, а звичайні кухонні звуки: воду, стукіт ножа, тихий голос свекрухи.
Під час готування Галина Романівна сама повернулася до правди.
— Я тоді дізналася, що донька однієї впливової людини зацікавилася Назаром, — сказала вона, не підводячи очей від дошки для нарізання. — Мені відразу здалося: ось він, шанс. Зв’язки, просування, інше оточення. Я сказала Назарові, що йому треба подумати про майбутнє. Він відмовився. Сказав, що любить тебе і не зрадить Миру. Я розлютилася. Вирішила довести, що ти не така хороша, як він думає.
Мар’яна мовчала, слухаючи.
— Людину на корпоратив я справді найняла. Листування замовила. Думала, Назар побачить і все зрозуміє. А він тільки мучився. Не вірив, але сумнівався. Тоді я почала тиснути. Казала, що якщо він сам побачить, як ти поводишся без нього, сумніви зникнуть. Вигадала поїздку. Попросила оформити все через знайомих у фірмі. Витрати теж допомагали імітувати. Усе було ніби переконливо. — Вона тяжко зітхнула. — А Назар… він замість того, щоб шукати докази проти тебе, дедалі більше переконувався, що я помиляюся. Але вийти й зізнатися не наважувався.
Назар опустив голову…
