— Я найняла людей. Хтось сфотографував тебе поруч із чоловіком, хтось зробив повідомлення. Я думала, Назар побачить і зрозуміє, що ти не така свята. Але він виявився слабким. Не повірив до кінця. Тоді я сказала: хочеш переконатися — спостерігай сам. Нехай усі думають, що ти у відрядженні. А ти подивишся, як дружина поводиться, коли чоловіка немає.
Мар’яна повільно відступила до спинки дивана. Отже, весь цей кошмар почався з фальшивого компромату. Галина Романівна створила брехню, втягнула в неї Назара, налякала дитину, перетворила дім на пастку. І все заради того, щоб довести власну правоту.
— Ви хворі на свій контроль, — тихо сказала Мар’яна. — Назар — ваш син, не ваша власність. Його життя — не ваша шахівниця.
— Не смій так зі мною говорити! — спалахнула свекруха. — Я його виростила. Я все життя поклала на нього. Я маю право вирішувати, що для нього краще.
— Ні. Ви маєте право любити його. Але не ламати.
Галина Романівна зблідла від злості.
— Якщо ти не підеш сама, я не зупинюся. Я зроблю все, щоб Назар побачив твоє справжнє обличчя. Я доб’юся розлучення, навіть якщо мені доведеться витратити на це решту життя.
У цю мить вхідні двері тихо відчинилися.
На порозі стояв Назар. Блідий, змучений, із рюкзаком на плечі. Він, очевидно, повернувся в самий розпал розмови й устиг почути достатньо. Рюкзак зісковзнув із плеча й упав на підлогу.
— Назаре! — Галина Романівна кинулася до нього. — Скажи їй. Скажи, що вона має піти. Ти ж розумієш, вона тягне тебе вниз. Ти заслуговуєш на інше майбутнє.
Назар мовчав. Він повільно вивільнив руку з материнських пальців і подивився на Мар’яну. У його погляді були провина, біль, утома і страх втратити все.
— Мамо, досить, — промовив він.
Свекруха завмерла.
— Що?
— Досить. Я більше не можу.
— Я все роблю заради тебе!
— Заради мене? — Назар гірко всміхнувся. — Ти змусила мене брехати дружині. Сховатися у власному домі, як злочинця. Дивитися на Миру крізь щілину шафи й удавати, що це гра. Ти підробила докази, щоб зруйнувати мій шлюб. Це не заради мене. Це проти мене.
— Я хотіла, щоб ти жив краще!
— А я хотів жити з Мар’яною і Мирою. Ти хоч раз спитала, що для мене краще? Не для твоїх амбіцій, не для чужих очей, а для мене?
Галина Романівна заплакала, але сльози її були злі, розпачливі.
— Я мати. Я маю право втручатися. Я підняла тебе сама, я відмовляла собі в усьому. Усі мої надії були на тебе.
— Я знаю, мамо, — голос Назара здригнувся. — Я знаю, що тобі було важко. Знаю, що ти багато віддала. Але твій біль не дає тобі права завдавати болю тим, кого я люблю.
Він повернувся до Мар’яни.
— Пробач мені. Я мав одразу все розповісти. Мав захистити тебе, а не ховатися. Я злякався. Розривався між вами й зрештою зрадив тебе своїм мовчанням.
Мар’яна дивилася на нього й не знала, що відчуває сильніше: гнів чи жаль. Перед нею стояла людина, яка завдала їй болю. Але він сам виглядав так, ніби ці п’ятдесят днів прожив у покаранні.
— Назаре, — прошепотіла Галина Романівна, — якщо ти вибереш її, я відмовлюся від тебе. Ти чуєш? Я цього не переживу. Я помру в тебе на очах.
— Мамо! — він різко зблід. — Не кажи так. Не муч мене.
Мар’яна підійшла ближче й узяла Назара за руку. Потім подивилася на свекруху.
— Ви можете не приймати мене. Можете вважати недостойною. Але я люблю вашого сина. Люблю нашу доньку. Я хотіла і хочу зберегти сім’ю. Я не піду лише тому, що ви вирішили, ніби знаєте за всіх, кому як жити.
Вона зробила паузу, щоб голос не зірвався.
— Я розумію, ви боялися за Назара. Хотіли, щоб він досяг більшого. Але щастя не завжди має вигляд підвищення, зв’язків і чужого схвалення. Іноді щастя — це дім, де тебе не перевіряють, не підозрюють, не змушують вибирати між матір’ю і дружиною. Назар хоче простого теплого дому. І я теж.
Галина Романівна дивилася то на сина, то на Мар’яну. Її обличчя поступово змінювалося. У ньому ще залишалася гордість, але крізь неї пробивалося щось інше — втома, розгубленість, страх. Вона раптом стала виглядати старшою.
Назар ступив до неї…
