— Не можна. Це місце небезпечне для тебе. Якщо ти з’явишся, буде гірше. Повір мені. Я все владнаю і повернуся.
— Небезпечне? Назаре, у що ти вліз? Мама тобі погрожує? У тебе проблеми?
— Зі мною все нормально. Це особиста справа. Бережи себе і Миру. І не ходи до мами. Чуєш? Не ходи.
Зв’язок обірвався. Мар’яна передзвонила, але телефон був вимкнений.
Вона стояла на балконі, стискаючи апарат, і відчувала всередині крижану порожнечу. Його слова тільки заплутали все ще дужче. «Небезпечно». «Змусили». «Не ходи до мами». Отже, Галина Романівна знала більше за всіх.
Дзвінок у двері пролунав майже відразу. Мар’яна підійшла до вічка. За дверима стояла свекруха з кошиком продуктів.
Мар’яна відчинила. Обличчя її було спокійним.
— Мамо. Заходьте.
Галина Романівна увійшла, кинувши швидкий погляд по квартирі. Вона явно когось шукала, хоча намагалася виглядати турботливою.
— Мар’яночко, вирішила тебе провідати. Принесла продукти, приготую вечерю. Ти сама, мабуть, як слід не їси. А де Мира?
— У Лесі. Я попросила її приглянути.
— Ось як.
Свекруха поставила кошик на стіл. Її очі ковзнули до коридору, до спальні, потім знову до Мар’яни.
— Ти бліда. Знову погано почуваєшся?
— Не виспалася. Мамо, ви ж прийшли не лише з продуктами.
Усмішка Галини Романівни завмерла.
— Що за тон? Я хвилююся за вас. Назара немає, я маю допомагати.
— Моя головна трудність зараз у тому, що я не знаю, де насправді мій чоловік. Не розумію, чому він п’ятдесят днів ховався в шафі, а ви разом із ним брехали мені про відрядження. Може, з цією трудністю ви мені допоможете?
Тиша впала між ними важко. Обличчя свекрухи зблідло. Кілька секунд вона дивилася на Мар’яну так, ніби не могла повірити почутому.
— Ти… все дізналася?
— Так. Я знаю, що Назар був тут. Знаю, що вранці пішов. Знаю, що ви причетні. Тепер скажіть: навіщо?
Галина Романівна повільно випросталася. Паніка в її очах змінилася впертістю, холодною й жорсткою.
— Так, це я веліла йому сховатися. І історію з відрядженням теж я вигадала. І що?
Мар’яна відчула, як усередині все стиснулося від болю, хоча вона давно цього чекала.
— «І що»? Ви руйнували нашу сім’ю. Обманювали мене. Лякали дитину. За що?
— Сім’ю? — свекруха всміхнулася. — Ти ще смієш говорити про сім’ю? Подивися на себе, Мар’яно. Звичайна жінка з простої родини. Жодних зв’язків, жодних можливостей. Ти ніколи не була парою моєму синові. Назар міг би влаштувати життя набагато краще, якби не ти.
— Я тягну його вниз? — тихо перепитала Мар’яна.
— Саме так. Він здібний, перспективний. А поруч із тобою — побут, дитина, вічні витрати, жодного ривка. Ти думаєш, раз готуєш, працюєш і сидиш із Мирою, то стала незамінною? Це звичайні обов’язки дружини.
Мар’яна дивилася на неї, відчуваючи, як образа стає майже фізичною.
— Усі ці роки я працювала. Дбала про дім. Виховувала Миру. Доглядала Назара, коли він хворів. Терпіла ваші слова, ваші перевірки, ваші вічні зауваження. Я не просила у вас грошей, не вимагала допомоги. І після всього ви кажете, що я тільки заважаю?
— Ти робила те, що мала робити. Не треба виставляти це подвигом.
— Ніхто нікому не винен любові, мамо, — сказала Мар’яна вже твердіше. — Я дбала про вашу сім’ю, бо любила Назара. Бо хотіла зберегти дім. А не тому, що зобов’язана терпіти приниження.
— Любов, — зневажливо повторила Галина Романівна. — Любов’ю кар’єри не збудуєш. Любов’ю становища не зміцниш. У житті важливі можливості. Зв’язки. Вигода. А ти нічого цього дати йому не можеш.
— Тому ви хотіли розлучити нас? Знайти йому іншу дружину? Із такої родини, яка допомогла б йому піднятися?
Свекруха не відвела погляду.
— Так. І не бачу в цьому нічого поганого. Якщо ти розумна, сама подаси на розлучення. Не чіпляйся за чоловіка, якому можеш лише заважати.
Мар’яна стиснула кулаки.
— Я не збираюся розлучатися лише тому, що ви так вирішили. У нас із Назаром є донька. Є сім’я.
— Сім’я, яку ти втримуєш жалістю і звичкою.
— Ні. Ми з ним любили одне одного.
— Любили? Тоді чому він погодився? — Галина Романівна вдарила цим запитанням точно в болюче місце. — Бо теж сумнівався. Бо я показала йому, якою ти можеш бути.
Мар’яна насторожилася.
— Що ви йому показали?
Свекруха раптом усміхнулася. У цій усмішці було стільки самовдоволення, що Мар’яну занудило.
— Фотографії з твого корпоративного вечора. Переписки з колегою. Досить було трохи допомогти обставинам.
— Ви підробили листування?
