Відповіді не було.
Вона різко потягнула дверцята. Усередині — одяг, полиці, коробки. Жодного Назара. Жодної ніші. Жодного таємного проходу. Усе рівно, акуратно, мертво.
На мить земля пішла з-під ніг. Невже вона збожеволіла? Невже Мира нафантазувала, а вона сама, втомлена й виснажена, довела себе до видінь? Але камера. Рука. Годинник.
Мар’яна кинулася до книжкової полиці, зняла рамку, відкрила застосунок і почала переглядати запис від моменту свого виходу. На відео вона покинула квартиру о 9:17. Далі спальня залишалася нерухомою. Тіні повзли по підлозі. О 9:46 дверцята шафи повільно зсунулися.
Зсередини вийшов Назар.
Він був у сірому домашньому костюмі. Волосся розкуйовджене, обличчя змарніле, під очима темні кола. Не схожий на людину з бадьорих повідомлень. Він виглядав виснаженим. Вийшовши, він не відразу кудись пішов, а притулився до шафи, закрив обличчя долонями. Плечі його тремтіли.
Мар’яна дивилася не кліпаючи.
За кілька хвилин Назар опустив руки. Обличчя було вологе. Він сів на ліжко, втупився в їхню фотографію на туалетному столику й довго не рухався. У його погляді було все одразу: провина, втома, якась внутрішня боротьба. Потім він пішов на кухню, відчинив холодильник, дістав йогурт, узяв хліб і швидко поїв, увесь час озираючись.
Після цього вийшов на балкон і комусь зателефонував. Звуку камера не записала, але з обличчя було видно: розмова важка. Назар хмурився, стискав телефон, різко жестикулював. Один раз підняв руку так, ніби хотів жбурнути апарат, але стримався. Потім довго стояв біля перил.
О 10:25 він узувся в передпокої, дістав чорний рюкзак, поклав туди кілька речей. Перед виходом обернувся до спальні. У виразі його обличчя було жалкування. Потім двері зачинилися.
Мар’яна переглянула запис кілька разів, поки екран телефона не нагрівся. Отже, він пішов уранці. Пішов поспіхом, але не як людина, яку викрили й яка просто тікає. Радше як той, хто наважився на щось важке.
Кому він дзвонив? Матері? Керівникові? Хто змусив його все це робити?
Вона набрала номер Назара. Гудки тяглися довго. Нарешті він відповів. Голос був хрипкий, стомлений; на тлі шумів вітер.
— Назаре, де ти?
Мовчання.
— Я в іншому місті, Мар’яно. Терміново виїхав по проєкту.
Вона тихо всміхнулася.
— Справді? А чому, йдучи сьогодні вранці з нашої квартири, ти не сказав мені, що їдеш? Рюкзак зібрав для відрядження чи щоб шукати нове місце, де сховатися?
На тому кінці стало так тихо, що Мар’яна почула власне дихання.
— Ти все знаєш, — нарешті сказав він.
— Я знаю, що ти ховався в шафі. Знаю, що відрядження було брехнею. Знаю, що ти стежив за мною. Знаю, що твоя мати в усьому цьому бере участь. Тепер хочу почути головне: чому?
— Пробач, — видихнув Назар. — Мар’яно, пробач мені. Я не хотів. Я справді не хотів так із тобою вчиняти.
— Не хотів, але вчинив. П’ятдесят днів, Назаре. Наша дитина рахувала дні, поки ти сидів у шафі й удавав, що це гра.
— Мене змусили.
— Хто? Мама? Вона змусила дорослого чоловіка сховатися в шафу й брехати дружині? А ти послухався? Ти взагалі розумієш, як це звучить?
— Я розумію. — У голосі його з’явилися сльози. — Я щодня розумів. Я бачив, як ти сама тягнеш дім, як вкладаєш Миру, як втомлюєшся. Мені було соромно. Я хотів вийти багато разів. Хотів усе розповісти. Але не міг.
— Чому не міг?
Він довго мовчав.
— Не питай зараз. Мені треба дещо вирішити. Я повернуся і все розповім.
— Ні. Я хочу знати зараз. Де ти? Я приїду….
