— Я боявся, що якщо розповім, усе завалиться. А воно й так завалилося.
— Ні, — Мар’яна подивилася на нього. — Завалилося те, що було збудоване на брехні. Решту ми ще можемо зібрати. Але тільки якщо більше не буде схованок і мовчання.
— Не буде, — сказав він.
Галина Романівна кивнула.
— Я теж більше не втручатимуся. Якщо ви щасливі, я постараюся це прийняти. Не відразу, може, але постараюся.
Вечеря вийшла несподівано щедрою: печеня, салат, помідори з яйцем, гарячий хліб. Запах їжі розійшовся по квартирі, витісняючи важке повітря останніх днів.
— Треба подзвонити Лесі, — згадала Мар’яна. — Нехай привезе Миру. І сама повечеряє з нами.
Леся відповіла майже відразу.
— Ну що? Ти жива?
Мар’яна вперше за день усміхнулася.
— Так. Привози Миру. У нас вечеря. І… все з’ясувалося.
— Серйозно? Я зараз буду.
За пів години в передпокої пролунав дитячий голос. Мира увійшла, побачила Назара і завмерла на секунду. Потім очі її засяяли.
— Тату!
Вона кинулася до нього. Назар підхопив доньку на руки й притис так міцно, ніби боявся, що вона зникне.
— Моя хороша. Пробач мені.
— Ти більше не будеш ховатися? — Мира зазирнула йому в обличчя. — Мені не подобається, коли ти в шафі. Я хочу, щоб ти вечеряв із нами і казки читав.
Назар заплющив очі. На віях блиснули сльози.
— Більше ніколи. Обіцяю. Тато буде поруч. Буде вечеряти, вкладати тебе спати, читати стільки казок, скільки ти захочеш.
— Тоді добре! — Мира радісно поцілувала його в щоку, потім підбігла до Мар’яни. — Мамо, тато повернувся? Ми знову всі разом?
— Так, люба. Ми всі разом.
Леся стояла біля дверей і уважно дивилася на дорослих. У її погляді було багато запитань, але вона не стала ставити їх при дитині.
— Ну, якщо тут сімейне диво, я заважати не буду, — сказала вона з усмішкою.
— Не йди, — попросила Мар’яна. — Ти нам дуже допомогла. Повечеряй із нами.
Леся залишилася ненадовго. За столом Мира сиділа між батьками, сяяла, підкладала всім їжу й без угаву розповідала про садок, пісню, подружку, малюнок із квіткою. Галина Романівна слухала її з незвичною м’якістю, час від часу поправляла тарілку онуки й питала, чи не хоче та ще шматочок.
Назар поклав Мар’яні м’яса й тихо сказав:
— Поїж. Ти зовсім змучилася.
Вона подивилася на нього. Раніше така турбота могла здатися дрібницею. Тепер у ній була обіцянка — маленька, обережна, ще не перевірена часом, але справжня.
Після вечері Назар сам зібрав посуд і пішов на кухню мити. Мира почимчикувала за ним, подаючи рушник і поважно питаючи:
— Тату, ти знаєш, де в нас губка?
— Тепер знатиму, — відповів він.
Галина Романівна сиділа з Мар’яною у вітальні. Перші хвилини вони мовчали. Потім свекруха раптом заговорила про дитинство Назара: як він боявся темряви, як у першому класі ховав погану оцінку, як одного разу приніс додому безпритульне кошеня. Голос її був тихий, майже ніжний. Мар’яна слухала й уперше не відчувала в цих розповідях зверхності. Лише втомлену пам’ять матері, яка надто довго тримала сина в кулаці й майже розучилася тримати його за руку.
Пізно ввечері Мар’яна допомогла Галині Романівні постелити в гостьовій кімнаті. Раніше свекруха неодмінно знайшла б, до чого причепитися: простирадло не так натягнуте, подушка не та, покривало криво. Тепер вона сиділа на краю ліжка й дивилася винувато.
— Дякую, Мар’яночко. Тобі було важко зі мною…
