— Оце вже не чекала! — Наталія хитала головою. — Ірка була домогосподаркою, а стала бізнеследі.
— Не була я домогосподаркою, Наталю. Ніколи. Просто сама цього не розуміла.
Теплого червневого дня Іра вела містом чорний джип, яким колись приїхав Володимир. Тепер машина належала їхній родині. Припаркувавшись біля торговельного центру, вона вийшла й поправила волосся.
За рік змінилася не лише її зовнішність: нова стрижка, витончений одяг і впевнена хода лише доповнювали те, що відбувалося всередині. Іра більше не сутулилася, не відводила погляду, не просила вибачення за саму свою присутність.
Володимир вийшов слідом, обійшов джип і зі звичною галантністю подав руку. Усміхнувшись, вона вклала в неї долоню.
— Іро?
Вона обернулася на знайомий голос. Усього за три кроки застиг Андрій — блідий, із відкритим ротом, ніби перед ним постав привид.
— Здрастуй, Андрію.
Він дивився то на неї, то на Володимира, потім на машину, знову на Іру. У цьому погляді змішалися недовіра, розгубленість і наче біль.
— Ти… Ви… — Андрій ковтнув, збившись. — На своїй машині приїхала?
— На нашій, сімейній, — рівно відповіла вона.
Володимир поклав руку їй на талію. Він залишався спокійним і впевненим, не виказуючи ні приязні, ні ворожості. Стояв поруч.
— Маєш гарний вигляд, — нарешті вимовив Андрій.
— Дякую.
— І зі справами, схоже, все гаразд?
— Цілком.
Ніякова мовчанка затягувалася. Андрій переступав з ноги на ногу, мов завинилий школяр.
— Іро, я… — Після нової паузи він договорив: — Дурнем був.
— Був.
— Знати б мені тоді…
— Що я вмію не лише суп тобі варити? — Вона похитала головою. — Ти й не намагався дізнатися. Тобі зручніше було вважати мене ніким. Так іти простіше.
— Ніким я тебе не вважав!
— Вважав, Андрію. Щодня давав це зрозуміти — словами, поглядами. — У її голосі не було злості. — І все ж я вдячна тобі.
— За що вдячна?
— За те, що пішов. Інакше я так себе й не пізнала б, до кінця життя лишалася б твоєю тінню.
Відповіді не було. Андрій дивився на жінку, яку раніше вважав нудною й сірою. Без нього вона розквітла.
— А діти? Як у них справи?
— Добре. Олеся тепер у восьмому класі, навчається на відмінно. Вітя грає у футбол. Сонечка восени стане першокласницею.
— Їм мене… бракує?
Іра відповіла не одразу. Збрехати було простіше, але брехати собі чи іншим вона давно перестала.
— Вони чекають від тебе батьківства. Приїжджати раз на місяць, дарувати подарунки — замало. Їм потрібен тато, який щодня зателефонує, розпитає про їхнє життя, прийде послухати шкільний концерт, повболівати на футбольному матчі.
— Спробувати я можу.
— Звісно. Було б бажання.
Володимир дбайливо стиснув її долоню.
— Нам уже час, — сказала Іра. — До побачення, Андрію.
— До побачення. І вітаю тебе… З одруженням.
Вона кивнула й попрямувала до дверей торговельного центру. Володимир підлаштувався під її крок.
— Усе добре? — тихо запитав він.
— Так. Давно мені не було так добре.
Увечері на веранді зібралася вся родина. Мружачись на спиці, Світлана Романівна в’язала; Олеся вмостилася з книжкою, закинувши ноги на підлокітник крісла. Вітя розповідав Володимирові про те, що було на сьогоднішньому тренуванні. У Іри на колінах спала Сонечка. У її долоньці лишався плюшевий заєць — той, якого вона обіймала тоді на лавці біля дитячого садка.
— Мамо, ти щаслива? — Олеся відірвалася від книжки.
Перед Ірою сиділа майже дівчина — вродлива, розумна, сильна. Вже не дитина.
— Щаслива, сонечко.
— Добре. Ти заслужила.
Заслужила. Рік тому Іра почула б у цьому глузування: яке щастя, чим вона його заслужила? Тоді вона не вірила, що може бути кимось іще, окрім дружини й матері. Тепер знала, що має на нього право. Кожна щаслива хвилина була оплачена страхом, болем, слізьми й безсонними ночами. Заради неї варто було пройти через усе це.
Спіймавши її погляд, Володимир усміхнувся — так само, як тоді, коли ця усмішка вперше озвалася в її серці.
— Про що замислилася?
— Як усе повернулося… Ще рік тому мені здавалося, що життя скінчилося. А воно лише починалося.
— Найкраще ще попереду, — відповів він. — Обіцяю тобі.
