Життя без прикрасАдвокат сів. Слідом викликали нотаріуса. Григорію Борисовичу було вже за вісімдесят; до трибуни він ішов повільно, з ціпком. Старомодний темний костюм, окуляри на колишньому тонкому шнурку. Від запропонованого стільця він відмовився.
— Більшість своїх договорів я пам’ятаю. Цей — особливо. Нечасто наречена додає в підготовлений майбутнім свекром текст умову, про яку той не подумав.
— Розкажіть суду, — попросила суддя.
— Анатолій Сергійович привіз готовий договір. Фабрика, доходи, частки, відмова дружини від прав на них — цим текст і обмежувався. Лариса Миколаївна прочитала, погодилася, але попросила внести умову про майбутній дім. Купувати його збиралася за гроші від продажу дідового будинку. Анатолій Сергійович засміявся. Його слова я пам’ятаю точно: «Нехай удавиться своєю розвалюхою, мені фабрика дорожча». Пункт написав я сам, після чого запитав обох, чи зрозумілі їм наслідки. Обоє підтвердили.
— Про позику від Анатолія Сергійовича на придбання житла тоді говорили?
— Ні. Навпаки: він особливо наголосив, що гроші на дім — нареченої, а сам дім його не цікавить. Цей випадок я потім наводив помічникам: ось чому слід читати всі пункти.
Григорій Борисович подивився поверх окулярів на Віктора. Той опустив очі.
Суддя прочитала листування Сергія Козака з Віктором і лист Анатолія Сергійовича про дім — «гарантію, яка скоро буде наша». Викликаний постачальник підтвердив справжність обох листів. Без емоцій, коротко розповів про приїзд до воріт, обіцяні відступні й порожній фургон, який поїхав назад.
— Навіщо ви погодилися свідчити? — запитав новий адвокат. — Фабрика вам винна. Хіба вам не вигідно, щоб боржник отримав гроші?
— Вигідно. Але такі гроші мені не потрібні.
На цьому запитання закінчилися.
Останньою до трибуни пішла Софія Романівна. Від стіни вона рухалася повільно, тримаючись прямо. За вікном на площі хтось заводив машину — звук виразно лунав у стихлій залі. Суддя уважно подивилася на свідкиню.
— Софіє Романівно, позивач Анатолій Сергійович Дубровський — ваш чоловік, а позивач Віктор Анатолійович Дубровський — ваш син. За конституцією та Цивільним процесуальним кодексом ви можете відмовитися свідчити проти чоловіка й дітей. Це право вам зрозуміле?
— Так.
— Хочете ним скористатися?
— П’ятдесят років я ним користувалася. Більше не хочу.
Анатолій Сергійович різко випростався. На його рукав лягла рука адвоката.
Розповідь Софії Романівни була недовгою. Вона згадала дощовий вечір дванадцять років тому, чотири чисті аркуші й підписи Лари. Фабрика тоді не отримувала жодного кредиту; свекруха знала це, бо сама вела домашню бухгалтерію чоловіка. Вона пояснила, де лежав коричневий блокнот, і розповіла, як двадцять два роки тому крізь прочинені двері нотаріального кабінету чула глузування чоловіка з розвалюхи. Дев’яти мільйонів у сім’ї в ті роки не було. Виробництво тільки піднімали, самі жили в борг.
Суддя пред’явила сторонам сторінку блокнота, вже долученого до матеріалів. Адвокат свекра попросив час на ознайомлення, погортав записи, затримався на одному й закрив обкладинку.
— Позивач бажає поставити запитання свідкині?
Адвокат подивився на Анатолія Сергійовича. Той сидів нерухомо, багряний. Представник похитав головою.
— Запитань немає.
— Хочете щось додати? — звернулася суддя до Софії Романівни.
Та помовчала, потім подивилася через залу просто на чоловіка.
Софія Романівна неголосно сказала, що Толя все життя говорив про побудову сім’ї, а сам будував сейф. Сім’ї в сейфі не жити.
Анатолій Сергійович опустив очі. За двадцять два роки — за сімейними столами, на святах і зборах — Лара жодного разу не бачила його таким. Тепер він дивився на свої важкі руки, що лежали на столі, і до кінця засідання голови більше не підняв. Зінаїда, яка сиділа в першому ряду, не змогла стримати тихих сліз. Її чоловік, той самий, чий підпис на одному аркуші був відзначений у блокноті, сидів блідий і дивився на тестя так, ніби бачив його вперше.
Суд пішов до нарадчої кімнати. Майже три години ніхто не розходився. Максим приніс із коридорного автомата два стаканчики чаю: один мовчки поставив перед матір’ю, другий відніс бабусі. Софія Романівна обхопила стаканчик обома руками — як Лара кавову чашку на золотому весіллі.
Коли суддя повернулася, всі підвелися.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.