Життя без прикрасОкремо суддя повідомила про ознаки злочину в діях Анатолія Сергійовича: матеріали направлялися до слідчих органів для перевірки можливого замаху на шахрайство в особливо великому розмірі.
Ніхто не кричав. Адвокат мовчки складав папери в крокодилячий портфель, Зінаїда взяла батька під руку й повела. Повз дружину Анатолій Сергійович пройшов, не глянувши на неї. Софія Романівна залишилася біля стіни з порожнім стаканчиком. Марина покинула залу раніше за всіх, ще під час читання рішення.
На сходах, біля першого прольоту, Лару чекав Віктор. Коли вона порівнялася з ним, він заговорив:
— Два аркуші… Коли я на них розписався — справді не пам’ятаю.
Після паузи він продовжив:
— Я вважав, що дім у нас спільний. Чесно вважав.
— Він і був спільним, Вікторе. Усі двадцять два роки. Поки ти не захотів розплатитися ним із Козаком.
Віктор кивнув без заперечень, постояв ще трохи й повільно пішов униз, тримаючись за поручні, як старий.
Після великих рішень усе рухалося повільно, без музики. Апеляції Анатолій Сергійович не подав. Казали, новий адвокат радив йому готуватися до розмови зі слідчим, а не оскаржувати рішення. Через місяць воно набрало законної сили.
Козак швидко виграв поданий ним позов у суді: заборгованість за постачання була безспірною. Фабрика продала частину обладнання, обсяг виробництва скоротили на третину, цех м’яких меблів закрили. Марина Ткач пішла однією з перших; за чутками, перебралася до іншого міста.
Віктор залишався в майстерні. Як і раніше, йшов рано й повертався пізно, ніби рішення про виселення не існувало. Строк добровільного виконання закінчився. Отриманий Оксаною виконавчий лист надійшов від неї виконавцям. Виконавиця відкрила провадження, призначила день примусового виселення.
Напередодні, повернувшись увечері з роботи, Лара побачила темні вікна майстерні. Двері залишалися незамкненими. Усередині було чисто й порожньо: Віктор вивіз одяг, документи, інструменти. Складене розкладне ліжко стояло біля стіни, верстак був витертий. На стелажах залишилися тільки Ларині банки з фарбою для лиштви.
Уранці біля хвіртки зупинилося стареньке таксі. Замість виконавців приїхала Софія Романівна з маленьким полотняним мішечком.
— Учора він приїхав до мене. Поки поживе в нас. Просив тобі передати.
Розв’язавши мішечок, вона поклала в Ларину долоню ключі від дому й маленький чорний пульт. Саме ним Віктор відчинив ворота того вечора, коли відведені Ларі двадцять чотири години закінчилися.
— Сам не наважився, — додала свекруха. — Соромно.
Лара стиснула в’язку разом із пультом.
— Зайдете на чай?
— Давай іншим разом. Таксі чекає.
Через годину Лара зателефонувала виконавиці: Віктор виїхав сам, ключі передано. Виконавиця приїхала, склала акт, оглянула спорожнілу майстерню й закінчила виконавче провадження. На все пішло сорок хвилин.
Улітку Лара сама звільнилася з архіву. Лабораторію Лісовський уже повернув їй. Зустрівши Лару в коридорі, він ніяково, плутано попросив вибачення й навіть запропонував премію. Але змінювати ухвалене рішення вона не стала. Подала заяву за власним бажанням, відпрацювала два тижні. Усі незавершені реставрації передала Наталії Юріївні з докладними описами, а разом із ними — стару лупу.
— Назовсім віддаєте?
— Назовсім. Тобі вона потрібніша. Я собі нову куплю.
У колишній майстерні Віктора Лара облаштувала свою. Василь Леонідович перевісив стелажі, допоміг провести добре освітлення. Верстак вона зберегла: для великих аркушів він підходив ідеально. На дверях з’явилася проста табличка: «Експертиза та реставрація документів».
Клієнтів приводило сарафанне радіо. Першою прийшла літня вдова: у заповіті чоловіка вся квартира чомусь переходила племінникові. Жінка попросила лише подивитися документ. Лара подивилася, а через місяць вдова зателефонувала повідомити, що суд призначив експертизу. Потім краєзнавець з іншого міста приніс листи земського лікаря — їх треба було рятувати від плісняви. Слідом звернувся районний музей: фронтові трикутники в запасниках розсипалися від дотику.
Заробіток поки поступався архівному, зате кожна робота була її власною. Отримавши перші великі гонорари, Лара поїхала до старого годинникаря в обласний центр. Він упізнав її одразу, з порога, й без запитань вийняв із шухляди оксамитовий футляр.
— Я ж казав: «Такі речі продаються повільно».
Батьків годинник знову цокав у неї на руці. Знімати його Лара більше не стала.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.