Життя без прикрасВіктор підвів голову. Їхні погляди зустрілися через торгові ряди й на кілька секунд затрималися. Лариса не зупинилася: купила яблука, заплатила й рушила до автобуса.
У вересні, рівно через рік після золотого весілля, Софія Романівна принесла до майстерні бляшану коробку від льодяників. Малюнок на кришці обліз.
— Тут мої листи. Мама писала, коли я закінчила технікум і поїхала працювати до іншого міста. П’ятдесят років бережу їх. Тепер вицвіли, дещо зовсім не розібрати. Зможеш урятувати?
Лариса відкрила коробку. Тонкі аркуші в клітинку були вирвані зі шкільних зошитів; олівцеві рядки місцями майже зникли. Літня жінка, яка вчилася в сільській школі, писала старанно, по-дитячому.
— Можна спробувати. Не все відразу вдасться, але врятувати можна.
Вони влаштувалися за довгим столом у вітальні — тим, за яким колись святкували Дубровські. Лариса заварила чай. Софія Романівна вийняла першого листа й почала читати вголос. Повільно, слово за словом, вгадувала майже стерті місця. Лариса слухала, іноді схилялася до аркуша з новою лупою й підказувала.
За вікном ішов теплохід; на палубі горіли вогні, звідкись долинало радіо. Лариса дивилася на старий папір, на свої руки поруч із руками свекрухи й згадувала діда. Він мав рацію.
Папір не бреше.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.