Чоловік був певен, що Даша загинула після падіння з мосту, й не підозрював, що вона спостерігає за власним похороном…

Приїхала на своїй машині, старій, непримітній, але своїй, із сумкою на задньому сидінні й картонною коробкою, у якій лежало нове вудилище. Хороше, не найдорожче, але таке, яке, за словами продавця в рибальському магазині, витримає будь-яку рибу. Продавець довго розповідав про переваги різних моделей, Катя слухала уважно, вибирала ретельно й купила саме те, що здавалося правильним.

Дорога до села була така сама розбита, як восени, тільки тепер ями були повні талої води і машину доводилося вести повільно. Вона їхала без поспіху, дивилася у вікно на ліс, що оживав, берези вже стояли в легкій зеленкуватій імлі перших листків, вільха біля води цвіла сережками, і десь у цьому чергуванні стовбурів і світла було щось, на що хотілося дивитися без слів. Село зустріло її тишею і запахом землі, що прогрівалася.

Ті самі дванадцять жилих хат, та сама колія від єдиної дороги, та сама яблуня біля двору Галини Іванівни, тепер укрита сніжно-білими квітами, які дивом трималися на вітрі. Рудик сидів на паркані й проводжав її машину поглядом із виглядом істоти, якій усе відомо заздалегідь. Василь був біля річки.

Вона знайшла його там, де й очікувала, на пологому березі, трохи нижче за течією від того місця, де він витяг її в ту листопадову ніч. Сидів на складаному стільці, тримав вудилище над водою, старе, з примотаним ізоляційною стрічкою руків’ям. Почув кроки, обернувся, подивився.

— Приїхала, — сказав він. — Приїхала. — Вона поставила коробку поруч із його стільцем.

Він подивився на неї, потім на коробку. — Це що? — Вудилище, нове, тобі. Він відкрив коробку, не кваплячись, акуратно, з тією увагою, з якою рибалки ставляться до снастей.

Узяв вудилище в руки, оцінив вагу, похитав. Помовчав. — Хороше, — сказав нарешті.

Це була висока оцінка. — Мені так і сказали. — Вона принесла з машини другий складаний стілець, куплений у господарському магазині дорогою, недорогий, але стійкий, і поставила поруч.

Він не прокоментував, просто трохи посунувся вбік, даючи місце. Вони сиділи біля річки. Річка навесні була іншою, не тією темною, стрімкою, небезпечною річкою, яку Катя пам’ятала з листопада.

Тепер вона була світла, трохи каламутна від танення, з тихим рівним шумом біля берега і блискітками сонця на поверхні, які рухалися разом із течією. Та сама річка, та сама. Василь закинув вудилище.

Поплавець ліг на воду, яскравий, помаранчевий, він сам його фарбував, за старою звичкою. — Справа закінчилася? — спитав він. — Так, вирок набрав чинності місяць тому.

— Дванадцять років? — Дванадцять. Він кивнув, дивився на поплавець. — Агентство повернули? — Повернули.

— Що далі робитимеш? — Вона подумала, не тому що не знала, а тому що вперше за довгий час слова приходили не з тривоги і не з потреби, а з чогось спокійного. — Поки що не вирішила, — сказала вона. — Може, лишу агентство, може, зроблю щось інше.

Вона зробила паузу. — Уперше за вісім років у мене є час подумати про це без поспіху. — Це добре, — сказав Василь.

— Поспіх у таких справах ні до чого. — Поплавець хитнувся. Легко, без клювання, просто течія.

Він не смикнув. Досвідчений рибалка знає різницю між рибою і водою. — Василю Івановичу, — сказала вона.

— Гм. — Тоді, у листопаді, ви сказали: тих, кого топлять, видно з того, як вони чіпляються. Що такі повертаються.

— Сказав. — Ви тоді вірили, що в мене вийде? — Він помовчав довго, як завжди, коли думав по-справжньому, а не відповідав із ввічливості. — Вірив, що в тебе є голова і характер, — сказав нарешті.

— А це важливіше за обставини. Обставини змінюються, голова і характер — ні. — Вона дивилася на воду.

— Дякую вам за все, не лише за річку. За те, що не ставили зайвих запитань, за квартиру, за поїздки, за те, що давали свідчення, хоча у вас не було жодної причини. — Причина була, — сказав він.

— Яка? — Він помовчав іще трохи, поплавець знову хитнувся, і цього разу він ледь потягнув вудилище, перевіряючи, але ні — течія. — Ти чіплялася за ту корчаку. — Він сказав це просто, без пафосу, як говорять про очевидні речі.

— Я давно живу біля річки, знаю, що це означає. — Сонце стояло вже високо, тепле, справжнє весняне, без тієї зимової блідості, яка світить, але не гріє. На другому березі в кущах вільхи співала якась пташка.

Катя не знала, яка саме, не розбиралася в птахах, але звук був хороший, простий, наполегливий. «Та сама річка, — думала вона, — та сама, що ледь не забрала мене в листопаді, з темною водою, швидкою течією і байдужістю природи, якій немає діла до чужих планів і чужих зрад». Тепер вона сиділа на її березі в квітневому сонці, у своєму одязі, зі своїм ім’ям, зі справою, яку закрито так, як вона й мала бути закрита.

Це була та сама річка, і це був інший берег. — Клює сьогодні? — спитала вона. — Поки що ні, — сказав Василь, — але буде, ще рано, тільки ранок.