Про зустріч випускників заговорили задовго до призначеного вечора. Тридцять років після школи — цифра кругла, майже урочиста, і я чекав цього вечора з тим незграбним хвилюванням, яке повертає чоловіка зрілих літ у власну юність. Хотілося побачити тих, з ким колись сидів за однією партою, згадати вчителів, пройтися коридорами, де все здавалося великим, дзвінким і вічним.
Мілана погодилася їхати не одразу. Вона усміхнулася, сказала, що такі збіговиська не для неї, що там усі будуть чужі, що мені веселіше буде самому. Я наполіг не грубо, без тиску, просто попросив: «Поїхали зі мною. Мені хочеться, щоб ти була поруч». Вона подивилася на мене так, ніби я попросив її увійти в крижану воду, але кивнула.
Тепер, згадуючи той її погляд, я ясно розумію: вона боялася не шуму й не чужих облич. Вона боялася місця, куди ми їхали. Боялася випадкової зустрічі, чийогось упізнавання, необережного запитання, старого прізвища, сказаного в натовпі. Але тоді я бачив лише дружину, яка не любить свят. Я був зайнятий власним хвилюванням, подумки перебираючи прізвища однокласників, смішні прізвиська, давні шкільні образи, що давно стали майже ніжними. Я навіть не спитав себе, чому в неї так здригнулися пальці, коли я назвав містечко, де відбудеться зустріч.
Їхати було недалеко, але того дня дорога здавалася нестерпно довгою. Мілана сиділа поруч, відвернувшись до вікна, і мовчала. Поля, посадки, рідкісні будинки за склом змінювали одне одного, а вона ніби нічого не бачила. Її руки лежали на колінах, пальці були зчеплені так міцно, що побіліли суглоби. Я заговорив про колишніх однокласників, про нашого смішного фізика, про те, як одного разу ми всім класом зірвали урок, але вона відповідала односкладово, ніби кожне слово доводилося витягати з глибини.
— Тобі зле? — спитав я нарешті.
Вона здригнулася, ніби не відразу зрозуміла, що я звертаюся до неї.
— Ні, Назаре. Просто втомилася. Не люблю галасливих вечорів.
Я повірив. Я звик вірити їй без перевірки. Ця звичка довіряти була такою ж природною, як дихання. І навіть її блідість, напруження в плечах, важке мовчання я списав на ніяковість перед чужою компанією.
Школа зустріла нас вогнями, гулом голосів, запахом полірованої підлоги й старих стін, які чомусь завжди пахнуть крейдою, навіть якщо крейдяних дощок давно немає. Мене впізнавали не відразу, потім радісно скрикували, обіймали, плескали по плечу. Я сміявся, називав імена, порівнював постарілі обличчя з хлопчаками й дівчатами зі спогадів. Мілану я представляв усім із теплом і гордістю, а вона усміхалася ввічливо, тиснула руки, але я відчував: її долоня в моїй холодна й нерухома.
У коридорах висіли нові стенди, стіни були перефарбовані, вікна замінені, але під цією оновленістю проступала колишня школа: скрип сходинок, широке підвіконня біля сходів, де ми колись списували домашні завдання, запах їдальні, що долинав здалеку. Я йшов цими місцями й молодшав на очах. Мілана ж, навпаки, ніби старіла з кожним кроком. Вона трималася рівно, не скаржилася, але плечі її ставали дедалі напруженішими, а погляд безперестанку ковзав по обличчях, наче вона шукала серед них небезпеку.
Потім із натовпу вийшов Ярема Павлович — наш старий класний керівник. Він був уже зовсім сивий, сухий, зігнутий, але очі лишилися колишніми: уважними, живими, строгими й добрими водночас. Він ішов до мене, усміхаючись, простягав руку, але раптом його погляд ковзнув повз мене й зупинився на Мілані.
Він змінився в одну мить. Усмішка зникла, обличчя ніби знекровилося. Склянка, яку він тримав, вислизнула з пальців і розбилася біля ніг, і дзенькіт скла на мить прорізав загальний шум. Ярема Павлович цього не чув. Він дивився на мою дружину так, ніби побачив не людину, а привида, що прийшов до нього з давньої ночі…
