Старий схопив мене за лікоть несподівано сильною рукою й майже потягнув убік, до віконної ніші. Його пальці були крижаними. Я намагався всміхнутися, спитати, що сталося, але він нахилився до самого мого вуха, і в його подиху було стільки паніки, що в мене заздалегідь похололо всередині.
— Вона померла.
Два слова — неможливі, безглузді, такі, що не вміщалися в голову. Я навіть не відразу зрозумів, кого вони стосуються.
— Яремо Павловичу, що ви кажете? — я спробував вивільнитися м’яко, не образивши стару людину. — Це моя дружина. Мілана. Вона стоїть он там, жива, здорова.
Але старий не відпустив. Його губи тремтіли, очі бігали від мене до неї, і в цьому погляді не було ні старечої плутанини, ні театральності. Це був справжній жах, беззахисний і голий.
— Назарчику, — прошепотів він так, як колись кликав мене до дошки, — ти не розумієш. Я не міг помилитися. Це обличчя я тридцять років бачу ночами. Я був на її похороні. Я сам кидав землю в могилу.
Сказавши це, він похитнувся, ніби сили разом покинули його. Ще раз подивився на Мілану, відсахнувся, як від вогню, і, спираючись долонею об стіну, став пробиратися до виходу. Я лишився стояти серед сміху, музики, чужих голосів, і все навколо раптом стало неправдоподібно далеким. Ніби я був під водою, а свято відбувалося десь угорі, за мутною товщею.
Я обернувся до дружини. Вона стояла на колишньому місці й дивилася вслід Яремі Павловичу. Обличчя її було майже таким самим білим, як у нього. Губи стиснуті, очі розширені, руки опущені вздовж тіла. І в ту секунду я зрозумів найстрашніше: вона не просто злякалася дивної поведінки старого. Вона його впізнала.
Це впізнавання було безмовним, але безсумнівним. Так дивляться не на чужу людину, яка сказала нісенітницю, а на вісника з минулого, якого боялися побачити багато років. Мені захотілося підійти до неї, взяти за плечі, спитати при всіх, що відбувається, але я залишився на місці. Навколо сміялися, хтось піднімав уламки склянки, хтось жартував надто голосно, намагаючись повернути вечору легкість. А в мене всередині вже розросталася крижана порожнеча.
Решта вечора перетворилася на муку. Мілана скаржилася на головний біль, просила поїхати, уникала світла й людей, трималася поруч зі мною, але ніби не була поруч. У її мовчанні стояло щось величезне, темне, закрите. Я кілька разів хотів спитати прямо, але запитання застрягали в горлі. Надто страшною здавалася можлива відповідь.
Додому ми їхали майже без слів. У темному склі машини відбивалося її обличчя — застигле, чуже. Вдома вона одразу пішла до спальні, сказавши, що їй треба лягти. Я залишився на кухні, не вмикаючи світла. За вікном чорніли дерева, у холодильнику глухо клацав мотор, а в голові, як металевий стукіт, повторювалося: померла, похорон, могила. Я перебираю ці слова, намагаючись знайти їм розумне пояснення, і не знаходив…
Я намагався згадати кожну мить вечора: коли саме Мілана змінилася, кого побачила раніше, чому ще в машині була такою напруженою. Що більше я думав, то ясніше ставало: її переляк почався не після слів учителя. Він жив у ній заздалегідь. Вона їхала не на моє свято, а до місця, де міг ожити хтось із колишнього життя. І це розуміння було страшнішим за саму фразу Яреми Павловича, бо означало: дружина знала про небезпеку й усе одно мовчала поруч зі мною…
