Назар заплющив очі, але не заснув. Старий навик дозволяв провалюватися лише у верхній шар сну, де тіло відпочиває, а слух усе ще тримає кімнату на прив’язі. Він чув, як Сом із Глибою шепочуться в кутку, перев’язуючи обличчя брудними шматами. Чув, як Боров ходить камерою, шаркаючи капцями. Чув, як тремтить дихання в молодого хлопця за столом.
Через якийсь час до його шконки підійшов старий в окулярах. Обережно, майже безшумно, ніби боявся розбудити не людину, а звіра.
— Дякую, — прошепотів він. — Ви навіть не розумієте, що зробили. Вони тут кожного нового ламали. Ніхто ще не зупинив їх отак.
Назар привідкрив одне око.
— Як вас звати?
— Павло Миронович. Але тут усі звуть Мироновичем. Я вчитель історії. Був. Стаття через аварію з потерпілим. За кермом був не я, але довести поки що не можу.
— Назар. Можна просто Назар.
Миронович поправив окуляри тремтячими пальцями.
— Ви розумієте, що тепер буде? Боров повідомить Дідові. Дід тримає весь перший корпус. Такого без відповіді не залишають.
— Розумію.
— Тоді треба готуватися.
— Саме так, — Назар знову заплющив очі. — Готуватися.
Ніч тяглася важко. Боров не лягав, курив одну сигарету за одною, то сідав, то вставав. Його торпеди стогнали й мовчали по черзі. Малому дали якусь таблетку з таємної заначки, і він забувся липкою напівдрімотою. Лезо до ранку прийшов до тями, але сидів блідий, із розбитим обличчям і каламутними очима, не розуміючи, як усе завалилося за пів хвилини.
Найтяжчим було не очікування нової атаки, а те, як швидко камера перебудовувалася навколо того, що сталося. Ще ввечері тут існував один центр сили, і всі мовчки його визнавали. Тепер цей центр тріснув. Ніхто не говорив про це вголос, але кожен розумів: колишні правила вже не діють так безумовно. Назар відчував на собі погляди — обережні, перелякані, вдячні, сповнені ненависті. У цих поглядах було більше напруження, ніж у самій бійці.
Назар спав уривками по п’ятнадцять-двадцять хвилин. Так він спав багато років тому в горах, коли їхня група лежала на холодному камінні, а бойовики підповзали вночі до позиції. Тоді його розбудив ледь чутний шерех. Він підняв людей за пів хвилини до обстрілу, і троє лишилися живі тільки тому, що Назар не вмів спати по-справжньому.
О шостій ранку в двері вдарили кийком.
— Підйом! Перевірка!
Усі підвелися. Боров першим, потім його люди, далі решта. Назар встав останнім, неквапливо, показуючи, що режиму він підкоряється, але камері — ні. Двері відчинилися, увійшов черговий офіцер із папкою під пахвою. Він окинув поглядом нари, затримався на розбитих обличчях Сома й Глиби.
— Це що у вас?
Боров відповів спокійно:
— Уночі перечепилися. Темно було. Об стіл приклалися.
Офіцер хмикнув. Не повірив, але записувати, кликати медиків, піднімати начальство йому не хотілося. В ізоляторі люди постійно «спотикалися», «падали» й «ударялися об меблі». Так було зручніше всім, хто носив ключі.
— Дивіться в мене, — буркнув він і вийшов.
Двері зачинилися. Боров подивився на Назара довго, важко.
— Сьогодні прогулянка. Там поговоримо.
— Поговоримо, — кивнув Назар.
Він зрозумів одразу: у дворі, де камерне око не бачить кожного кута, можна влаштувати бійку, а потім списати все на звичайну зеківську розбірку. Наступний раунд буде не в тісній клітці, а під відкритим клаптем неба.
О дев’ятій камеру вивели на прогулянку. Бетонний колодязь чотири на шість метрів, стіни вищі за людську надію, зверху ґрати й каламутне небо. Належні сорок п’ять хвилин повітря, в якому однаково пахло залізом і вогкістю.
У дворі вже були люди з двох сусідніх камер. Чоловік двадцять, може, більше. Дехто кивнув Борову, підійшов ближче. Тюремна пошта працювала швидше за телефон: за ніч увесь корпус уже знав, що в дванадцятій новачок поклав чотирьох і не ліг під положенця.
Миронович став поруч із Назаром і прошепотів:
— Відходьте до стіни. Зараз підуть. Боров покликав людей із восьмої. Це Дідові. Їх п’ятеро, плюс він і свої. Буде вісім.
Назар подивився на групу, яка ліниво рухалася до нього, ніби просто прогулювалася. Вісім чоловіків розходилися півколом, відрізаючи виходи й підштовхуючи його до кута. Стара тактика зграї: не дати простору, забити масою, добити на землі.
Він міг покликати охорону. Міг попросити переведення, одиночки, захисту. Але тоді вся камера побачила б страх, а страх у цих стінах тхне сильніше за кров. Назар зробив навпаки: ступив у центр двору, залишивши собі огляд і рух у всі боки.
Кільце зімкнулося. Боров стояв навпроти, очі його поблискували злобою.
— Ну що, військовий, — сказав він неголосно, щоб вишка не чула. — Учора ти непогано танцював. Один на чотирьох. Сьогодні подивимося, як зіграєш проти восьми.
Назар мовчав. Він бачив руки. У трьох — сховані штирі. В одного — кастет під рукавом. Відстань — три метри. Перший контакт через дві секунди після команди. Охорона зрозуміє не відразу. До втручання — двадцять, максимум двадцять п’ять секунд. За цей час його можуть зарізати.
Боров підняв руку.
І тоді Назар зробив те, чого ніхто від нього не чекав. Він різко вдихнув і гучно, командним голосом, ударив словами по двору:
— Начальнику! Ці люди погрожують мені розправою. Прошу зафіксувати!
Голос, натренований роками команд, пронісся бетонним колодязем, як сирена. Охоронці на вишці сіпнулися. Один схопив рацію, другий зняв автомат із плеча.
— Усім стояти! Не рухатися!
Кільце відразу розсипалося. Люди Борова почали розходитися, зображаючи байдужих прогульників. Із корпусу вибігли троє конвоїрів із кийками. Першим підлетів той самий прапорщик Сахно.
— Що тут відбувається?
Назар показав на Борова.
— Він і його люди оточили мене й погрожували фізичною розправою. Прошу скласти рапорт і забезпечити безпеку. Свідки є.
Миронович ступив уперед, блідий, але твердий.
— Підтверджую. Я бачив. Вони оточили його.
Молодий хлопець із їхньої камери, Тимко, теж кивнув.
— Я теж бачив.
Сахно перевів погляд на Борова.
— Калита, знову ти? Домовлялися ж без шуму.
Боров знизав плечима.
— Нічого не було, начальнику. Просто розмовляли. Новенький нервовий.
Прапорщик не повірив, але крові не було, удару не було, зброю ніхто не встиг показати. Слова проти слів.
— Прогулянку закінчено. Усім по камерах. Горобець — залишся.
Людей повели назад. Боров ішов останнім і озирнувся. У його погляді вже не було насмішки, тільки обіцянка: це не кінець.
Коли двір спорожнів, Сахно затягнувся сигаретою й подивився на Назара майже втомлено.
— Ти що твориш, Горобець? На Борова поліз? Ти знаєш, хто за ним стоїть?
— Він поліз на мене.
— Слухай по-людськи. Боров не просто камерний хазяїн. Він від Діда. А Дід у першому корпусі — верх. Йому передали замовлення на тебе. Купець заплатив, щоб ти дав зізнавальні покази, щоб тебе зламали і потім тиснули на твою родину записом. Розумієш? Тебе не вбити хочуть. Тебе хочуть перетворити на ніщо.
— Розумію.
— Тоді пиши заяву на одиночку. Я проведу. Там безпечніше.
Назар подивився на клапоть неба над ґратами.
— Якщо я піду в одиночку, всі вирішать, що я злякався. Купець переключиться на дружину й доньку.
Сахно промовчав. Цього було досить.
— Значить, лишаюся в камері.
Прапорщик видихнув дим.
— Твоя справа. Я попередив…
