Назара повернули в дванадцяту. Борова ще не було — його забрали на розмову до оперативника. Камера здавалася незвично тихою, ніби з неї вийняли центральний цвях. Назар сів на свою шконку. Миронович підсів поруч.
— Ви правильно зробили, що крикнули. Це було розумно.
— Це їх тільки розлютить. Тепер шукатимуть інший хід.
— У вас є хід?
Назар подивився в маленьке вікно. За ґратами висіло низьке сіре небо, по склу розмазувався дощ.
— Мені треба поговорити з Дідом. Особисто.
Миронович зняв окуляри й протер їх рукавом.
— Це неможливо. Він в іншому корпусі, в особливому блоці. До нього не потрапляють просто так. Тільки записки через своїх.
— Значить, піде записка.
— Він її не стане читати. Для нього ви ніхто. Мужик, який побив його положенця.
— Треба написати так, щоб прочитав.
Назар дістав огризок олівця й клаптик паперу. Писав коротко, без прикрас. Миронович стояв поруч, читав через плече, і обличчя його з кожним рядком ставало все блідішим.
«Дід. Твій чоловік Боров отримав замовлення на мене від Купця. Але тобі сказали не все. Боров бере з двох боків: від тебе — за кришу, від Купця — за окрему роботу. Він щурить. Можу довести. Горобець, дванадцята камера».
Миронович прошепотів:
— Це смертний вирок. Якщо правда — Борова знищать. Якщо ні — знищать вас.
— Я не брешу.
— Звідки ви знаєте?
— Купець не міг зв’язатися з Дідом напряму без посередника. Боров надто близько до замовлення. Значить, він не просто виконує. Він бере своє. А такі люди завжди лишають слід.
— Але доказів у вас немає.
— Є розрахунок. Дід перевірить. Якщо Боров справді працював в обхід, десь буде телефон, листування, гроші, людина на зв’язку. У таких схемах порожнечі не буває.
Миронович довго мовчав. Потім склав записку в тугу трубочку.
— У мене є нитка через другий корпус. Спробуємо передати.
Записка пішла через кватирку, по тонкій мотузці між вікнами, через дві проміжні камери й чужі руки. Наступного дня прийшла відповідь — акуратний клаптик, лише три слова:
«Чекаю доказів. Дід».
Назар усміхнувся. Гачок зачепився. Тепер не можна було смикнути надто рано і не можна було відпустити…
