Бездомний свідок вирішив втрутитися

Усі розуміли, як цього мало.

Після цього Юрій почав з’являтися біля коледжу, спортзалу, куди Денис ходив на бокс, і на парковці біля продуктового магазину, коли Марина брала його із собою у справах. Він не підходив і не заводив розмов. Щоразу лише стояв осторонь і дивився. Біля коледжу, спортзалу, магазину — та сама нерухома постать, та сама безмовна погроза. Юрій перетворився на невідступну тінь.

Ночами Денисові снилося, як батько вривається до гостьового будинку й тягне його надвір, на вулицю, у колишнє життя. Він прокидався від власного крику, мокрий від поту. Марина залишалася з ним, доки він знову не засинав.

— Усе буде добре. Обіцяю, усе буде добре, — повторювала вона.

Денис хотів повірити. З кожним днем це ставало дедалі важче.

Суботнього ранку родина зібралася на терасі. Попри все, що відбувалося, вони намагалися жити бодай трохи схоже на те, як жили раніше. Марина привезла дітей до прабабусі, і будинок сповнився сміхом та галасом.

Дев’ятирічні близнюки Віра та Кирило обожнювали дядька Дениса. Тепер вони гасали за ним подвір’ям і випрошували історії. Лише під час таких ігор йому вдавалося забувати про все інше.

— Дядьку Денисе, розкажи, як ти прабабусю врятував!

— Уже сто разів розповідав.

— Будь ласка, ну будь ласка!

Денис розсміявся і поступився. Він почав розповідати, як урятував прабабусю, розігруючи те, що сталося, за ролями й змінюючи голос для кожного з учасників. Віра та Кирило слухали, широко розплющивши очі, наче чули цю історію вперше.

Бічна хвіртка відчинилася непомітно для всіх. Юрій проник у двір тихо, мов привид.

— Привіт, синку.

Денис озирнувся. Батько стояв менш ніж за три метри. Помітити його раніше він не встиг. Діти з цікавістю розглядали незнайомця.

— Це хто? — запитав Кирило.

— Тато вашого дядька Дениса, — відповів Юрій, присівши перед ними навпочіпки. — А ви хто такі, малята?

— Забирайся, — промовив Денис тремтячим голосом. — Віро, Кириле, негайно до будинку!

Відчувши недобре, близнюки побігли, на ходу кличучи батьків. Батько й син залишилися вдвох.

— Тобі тут нічого робити, — сказав Денис і відступив.

— Я маю право бачитися зі своєю дитиною.

— Ти мною не розпоряджаєшся. Я повнолітній і не хочу тебе тут бачити.

Юрій розсміявся.

— Для мене папірці багатенького хлопчика — порожнє місце.

— Що тобі потрібно?

Батько ступив на крок ближче. Усмішка зникла.

— Забрати своє. Ти мені син чи ні? Тобі тут голову задурили, змусили забути, звідки ти взявся. Але сім’я в тебе — я. Такого зв’язку не розірвеш.

— Ти мене покинув! — закричав Денис, уже не стримуючи сліз. — Пішов, а я залишився сам. Голодував, ночував на вулиці, ледь не помер. А ти де був?

— У мене були неприємності.

— У тебе вони завжди! І щоразу винні інші.

Ще один крок Юрія — і Денис уперся спиною в садову стіну. Відступати було нікуди.

— А тепер слухай уважно, — тихо, погрозливо заговорив батько. — Сьогодні їдеш зі мною додому. Негайно. А своїй новій розкішній сімейці скажеш, щоб виписали нам чек за всі місяці, доки тримали тебе в себе. І сума має бути пристойна. Ти зрозумів?

Гроші. Денис від самого початку підозрював саме це.

— А якщо відмовлюся?

Холодна усмішка повернулася на обличчя Юрія.

— Тоді журналісти дізнаються від мене про твою маму. Як вона померла насправді.

Денис завмер.

— Що ти верзеш? Про що ти?

— Вона хворіла, так. Але сам рак не звів би її в могилу так швидко. — Юрій нахилився майже впритул: між їхніми обличчями залишалася пара сантиметрів. — Вона покинула ліки, перестала боротися. Чому? Більше не могла жити зі мною. Я влаштував їй пекло, і вона обрала смерть, аби тільки не терпіти далі.

Кожна фраза била Дениса. Він не міг дихати, думки плуталися.

— Брешеш.