Бездомний свідок вирішив втрутитися

Денис упав навколішки. Усе довкола закрутилося, сльози лилися без упину.

— Неправда. Неправда.

— Саме правда. Не послухаєшся — усім розповім. Скажу, що все сталося через тебе. Що заради такого сина вона не захотіла жити.

— Припини!

Крик долинув з-за спини Юрія. Обернувшись, він побачив перед собою Ігоря, а позаду нього — двох охоронців. Марина тримала телефон, записуючи все, що відбувалося. Віра та Кирило тулилися до ніг Світлани; вона тримала правнуків за руки.

— Ви незаконно проникли на приватну територію, — холодно сказав Ігор. — І погрожували дорослій людині. Тут є свідки, а ваші слова записано.

Юрій озирнувся. Пастка зачинилася.

— Та я із сином розмовляв!

— Марино, запис є? Уся розмова?

— Кожне слово.

— Добре. Передамо поліції. Разом із заявою про вимагання та клопотанням про судову заборону.

Юрій рвонув геть, але охоронці випередили його й притисли до землі.

— Пустіть! Я маю права! Не смійте!

— Покинувши Дениса, ти втратив право розпоряджатися його життям, — відповів Ігор. — А за вторгнення на мою територію та погрози людині, яку ми захищаємо, доведеться поплатитися свободою.

За кілька хвилин приїхала поліція. Юрія повезли в кайданках. Незаконного проникнення, погроз і вимагання могло вистачити на тривалий строк.

Коли машини поїхали, Денис і далі стояв навколішки посеред подвір’я. Світлана опустилася біля нього й обійняла.

— Усе скінчилося, любий. Усе скінчилося.

Він не відповів. У голові звучали лише батькові слова: мати здалася, і винен у цьому він.

Настали найтяжчі дні з усіх, які пам’ятав Денис. Він лежав, дивлячись у стелю, і не виходив із кімнати. Не їв, не розмовляв. Думки знову й знову поверталися до матері та слів Юрія: «Це я винен. Мене їй було замало, тому вона померла».

Марина намагалася заговорити з ним, але Денис не відповідав. Світлана найняла психолога, однак і з ним Денис відмовився розмовляти. Ігор пробував зацікавити його навчанням, нагадував про роботу, але ніщо не знаходило відгуку. Уся сім’я розгубилася, не знаючи, як йому допомогти. Тоді Світлані спала на думку інша ідея.

Одного дня вона принесла до гостьового будинку стару картонну коробку з потертими краями.

— Можна я сяду?

Денис промовчав. Не почувши ні згоди, ні відмови, вона сіла на край ліжка й трохи підняла коробку.

— Знаєш, що тут? Речі з квартири, де ви з мамою жили. Їх залишили на складі, коли тебе вперше влаштували до прийомної сім’ї. Зайцев допоміг мені їх розшукати.

Денис подивився, але не ворухнувся.

— Фотографії, листи… — Світлана дістала пожовклий конверт. — А ось тут твоє ім’я.

Серце Дениса часто закалатало.

— Що там?

— Не знаю. Я не відкривала. Це тобі.

Він узяв конверт тремтячими руками й одразу впізнав почерк: «Моєму Денисові, щоб прочитав, коли виросте». Відкривав повільно, наче тримав найбільший скарб. Усередині лежали три складені аркуші, списані з обох боків.

«Любий мій сину! Коли ти прочитаєш цього листа, мене вже не буде. Лікар каже, що часу залишилося мало. Тому пишу: хочу, щоб ти знав правду й завжди її пам’ятав.

Відтоді як я дізналася, що чекаю на тебе, ти був найпрекраснішим у моєму житті. Кожна мить поруч із тобою — подарунок, і так було донині. Ти давав мені сили, тішив, змушував усміхатися навіть тоді, коли було важко».

Читати далі Денис не зміг: літери розпливалися за слізьми.

«Я знаю, як непросто з твоїм батьком. Ти бачив те, чого діти бачити не повинні, і я гірко про це шкодую. Треба було краще тебе захищати, раніше піти. Але я боялася залишитися сама, синку. Сумнівалася, чи зможу виростити тебе самотужки. Через страх і залишалася.

Але одного ніколи не забувай: я не здалася й не обирала смерті. Хвороба перемогла. За словами лікаря, навіть лікування залишало мені лише декілька місяців. Я не хотіла провести їх без волосся, страждаючи від нудоти, знесилівши настільки, що не змогла б тебе обійняти. Для мене було важливіше прожити решту днів поруч із тобою, ніж отримати ще трохи часу, сповненого болю. Рішення ухвалила я сама. Ти його не ухвалював і не відповідаєш за нього.