Життя без прикрас— Ах ти… — видихнув він. — При людях таке верзеш, стара дурепо!
— А ти що робив? — Мама вже не зупинялася. — Тридцять років Риті брехав, ніби Ірина втекла! Про погану компанію сам вигадав! І фотографії ти викинув!
Рита відвела руки від обличчя. Подивилася спершу на матір, потім на батька, далі — довго на мене. Професорові довелося нахилитися, щоб розчути її:
— Ія…
Я кивнула.
— Отже, у середу вночі, коли в мене калій… це ти була? Ти мені про ведмедика співала? Мені не наснилося?
— Не наснилося, Рито.
Вона заплакала зі схлипами, негарно, по-дитячому — зовсім не так, як мама. Потягнулася до мене через край столу. Я взяла її тонку холодну долоню, на якій залишилися синці від крапельниць. Тридцять років тому ця долонька стукала по автомобільному склу.
До батьків Рита повернулася вже з іншим голосом. Мені здалося, я ніколи не чула від неї такого; слова рознеслися по всій конференц-залі:
— Тридцять років ви розповідали мені про невдячну погану сестру, яка від нас утекла. А самі здали її, як пакет, і тепер заявилися по нирку. Мене хоч спитали, чи хочу я цього? Ви мені нирку підбирали, як запчастину на ринку. А я всі ці тридцять років сестру в пісні шукала!
Вона провела рукавом по мокрому обличчю.
— Мамо, тату, будь ласка, вийдіть.
— Рито! — Мама схопилася. — Що ти кажеш? Ми заради тебе старалися, усе для тебе!
— Вам самим це було потрібно. Соромно було б, якби я померла: що скажуть сусіди, тітка Ніна, люди з телевізора? — Рита стиснула мою долоню. — Вийдіть.
— Оксано Григорівно, Степане Федоровичу, прошу залишити засідання, — сухо промовив професор. — Комітет розглядає рішення донора й реципієнта. Ви не є сторонами питання, яке розглядається.
Мама залишилася на місці. Дивилася на мене й заговорила майже пошепки, уже без крику й без свого телевізійного голосу:
— Ірино, хоч ти… Скажи мені що-небудь.
Я підвелася й уперше помітила, що вища за неї на голову. У мої п’ять років вона здавалася величезною.
— Скажу, Оксано Григорівно. Виховательці ви тридцять років тому сказали: «Двох не потягнемо». Сьогодні моя відповідь така сама. Вас і Риту я не потягну. Обираю її. Вас — ні. Ви для мене зайва.
Вона взяла зі столу шапку, трохи потримала, повернула на місце й попрямувала до виходу. Дядько Степан пішов слідом, ні на кого не дивлячись. Лише біля дверей озирнувся. Останні слова, які я від нього почула, він процідив крізь зуби:
— Змія. Уся у свого татуся.
— Дякую вам. За все життя нічого кращого ви мені не сказали. Доти я була тільки «це».
Біля банкетки в коридорі сидів тато — Микола Юрійович, сімдесят два роки, тростина й найкращий піджак. Спершу він нічого їм не сказав. Підвівся, коли вони проходили, і подивився згори вниз: він теж високий. Дивився на них, як на складний знімок перед операцією.
— А ви хто? — зупинилася мама.
— Той, хто потягнув. Ще десятьох таких потягнув би, якби ви їх не викидали.
Тато знову сів на банкетку.
Я повернулася за стіл, сіла, поклала долоні поверх папки. До професора звернулася таким самим рівним голосом, як на початку:
— Прошу внести до протоколу: я, Ковальчук Ірина Миколаївна, згодна стати донором нирки для моєї сестрички Бондар Маргарити Степанівни. Рішення добровільне, без примусу й винагороди. Окремо прошу записати: вимоги її батьків до моєї згоди стосунку не мають. Я роблю це заради неї. Операцію призначаємо на понеділок, оперує Сергій Борисович. Доступ до відділення для батьків пацієнтки прошу закрити.
— До протоколу внесено, — відповів професор. І вже від себе додав: — Ірино Миколаївно, двадцять років я в цьому комітеті. Такого ще не бачив.
До самої палати моя долоня залишалася в Ритиній руці: відпускати мене вона не хотіла.
У понеділок о восьмій ранку ми лежали в передопераційній на сусідніх каталках. Рита праворуч, я ліворуч; між нами залишалося пів метра — і тридцять років. Вона простягнула через прохід руку, я стиснула її.
— Ія… А раптом не запрацює?
— Запрацює.
— Чому ти впевнена?
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.