Андрій дозволив утікачці Оксані переночувати в сараї, але вона знала подробиці зникнення його доньки

— Розібрав, — сказав Андрій. — Навесні.

— А кухоль?

— Який кухоль?

— Мій щербатий.

Андрій подивився на неї, потім коротко, невміло засміявся. Він давно не сміявся.

— Викинув разом із сараєм.

Він піднявся на ґанок і відчинив двері будинку, відступив убік.

— Сараю більше немає, — сказав він. — Заходь до будинку.

Оксана стояла біля нижньої сходинки, дивилася на відчинені двері, на темний передпокій, на смугу сонячного світла на підлозі. Шість років вона нікуди не входила без дозволу. Шість років двері перед нею відчиняли лише для того, щоб замкнути за її спиною.

У цьому будинку вона вже бувала — втікачкою, на краєчку кухонного стільця зі щербатим кухлем, під важким поглядом економки. Але до будинку її запросили вперше. Вона піднялася на ґанок, зупинилася на порозі.

Мить, одна довга мить — і увійшла.

Телефон задзвонив увечері, коли вони сиділи на кухні. Дві порцелянові чашки на столі були однакові. Андрій глянув на екран. Оксана бачила, як змінилося його обличчя. Він узяв слухавку відразу, після першого ж гудка. — Так, це Олеся. Голос у слухавці був тихий, невпевнений.

— Я в Прибережжі, на зупинці біля повороту. Приїхала автобусом. Можна я? Можна я приїду?

Андрій підвівся. Оксана бачила, як він стискав телефон.

— Стій там, — сказав він. — Я зараз.

Через двадцять хвилин вони піднімалися сходами на другий поверх. Оксана залишилася внизу, біля підніжжя. То було не її місце.

Андрій зупинився біля білих дверей із вицвілою наліпкою-ластівкою на рівні дитячого зросту. Взявся за ручку, та рука не слухалася. Сімнадцять років він не відчиняв цих дверей. Олеся стояла поруч і дивилася на нього. Потім поклала свою руку поверх його руки, і вони разом відчинили двері.

Кімната була маленька, чиста: жовте покривало на ліжку, книжки на полиці, на тумбочці — скляний нічник-грибок із помаранчевою шапочкою. Олеся підійшла до тумбочки, довго дивилася на нічник, потім простягнула руку й повернула вимикач. Грибок засвітився м'яким помаранчевим світлом, як сімнадцять років тому.

Андрій дістав із кишені срібну ластівку. Зайцева повернула її місяць тому на відповідальне зберігання. Записку Світлани залишили у справі, а сама ластівка, знову запаяна, знов була цілою. Він простягнув її дочці на розкритій долоні.

Олеся взяла її, покрутила в пальцях, теплу від його руки, перевернула, піднесла ближче до помаранчевого світла нічника, прочитала вголос, повільно, по складах, як читають діти:

— Кіро, тато завжди поруч.

Вона довго мовчала, потім звела на нього очі, вологі й уперті, і сказала з легкою гіркотою, майже всміхаючись: