— Ні. Треба в офіс. Звітний період, аудитори, папери. Без мене там нароблять дурниць.
— Сергію, ну ти ж після операції. Олег сказав: спокій.
Від імені Олега всередині ніби провернули іржаве лезо.
— Олег лікує тіло, а я лікую фінанси компанії, — буркнув я звичним тоном. — До обіду повернуся.
Я з’їв один сирник. На смак він був як мокрий папір. Запив кавою, обпікаючи горло.
— До речі, заїду в банк, — кинув я вже біля дверей. — Картку треба замінити, глючить.
— Добре, — відповіла вона, навіть не підвівши очей від телефону. — І купи ввечері вина. Червоного.
Я не поїхав до головного офісу, де надто багато знайомих облич, секретарок, камер і зайвих запитань. Я вирушив до старого приміщення нашої компанії на околиці промислової зони. Там залишався архів, пара серверів і маленький кабінет, ключ від якого був тільки в мене.
День був вихідний. Промзона стояла порожня: мокрий бетон, іржаві ворота, сірі паркани, бродячі собаки. Мокрий сніг із дощем бив по склу. Чудова декорація для похорону колишнього життя.
Я замкнувся в кабінеті, дістав із сейфа резервний диск з особистими фінансовими архівами. Я завжди був підозріливим у справах. Гроші люблять тишу, але ще більше вони люблять облік. У мене були копії майже всього: виписки Марини, рухи по сімейних рахунках, витрати дітей, платежі через мої структури.
Файл називався просто: сімейний_архів.
Десятки вкладок. Роки життя, розкладені по сухих рядках.
Я шукав дивності. І знайшов…
