Спочатку дрібниці. Регулярні зняття великих сум готівкою поруч із будинком Олега. Дати збігалися з моїми відрядженнями. Салони, подарунки, поїздки, незрозумілі покупки.
Це було гидко, але не смертельно.
Потім я пішов глибше. У платежі через мою невелику фірму, яку іноді використовував для консультаційних договорів і оптимізації витрат.
Медична компанія з нейтральною назвою. Я пам’ятав її. Олег кілька разів просив допомогти: мовляв, у клініки касовий розрив, треба закрити оплату обладнання, потім він поверне готівкою.
Я переказував.
Великі суми.
Повернення не було жодного разу.
За п’ять років я «позичив» другові стільки, скільки інша людина за життя не заробить.
Я закурив просто в кабінеті, хоча давно кинув. Дим пішов гірко, неприємно, але руки перестали тремтіти.
А потім я знайшов головне.
Рахунок Кирила. Освітній фонд із красивою назвою. Марина колись радісно повідомила:
— Кирилу дали грант! Уявляєш? Він виграв конкурс. Йому оплатять закордонне стажування.
Я тоді пишався до дурості. Розповідав знайомим, що син усього досяг сам.
Я перевірив фонд за доступними базами. Засновники ховалися за ланцюжком фірм і номінальних осіб, але в зв’язках спливла родичка Олега. Потім я відкрив рух грошей.
Кошти заходили туди від мене. З мого рахунку, з якого я платив за утримання будинку й послуги керуючої компанії. Суми за обслуговування були завищені втричі. Надлишки виводилися у фонд. А фонд видавав Кирилу «стипендії» й «гранти».
Я сам платив за легенду про його самостійний успіх. Сам фінансував виставу, якою мене ж і годували.
Мене знудило в кошик. Жовчю й ранковою кавою.
Це була не просто зрада. Це було знущання, розтягнуте на роки. Вони смикали мене за батьківську гордість, за чоловіче марнославство, за любов. І я слухняно йшов туди, куди тягнули нитки.
О другій дня я під’їхав до старого гаражного кооперативу. Там пахло не дорогими парфумами й брехнею, а машинною оливою, гумою, залізом і чесним брудом.
Гараж Артема був прочинений. Зсередини вилітали іскри, верещала болгарка.
Артем, мій старший син, не пішов моїми слідами. Фінанси здавалися йому нудними.
— Хочу руками працювати, тату, — казав він.
Він став інженером, займався складною технікою, а у вихідні відновлював старі машини. У нього була іпотека, дружина-вчителька й двоє хлопчаків, яких я бачив надто рідко. Бо Марина їх не любила.
— Галасливі, невиховані, — морщилася вона.
А я погоджувався. Як останній ідіот…
