Я постукав ключем по воротах. Іскри згасли. Артем зняв маску. Обличчя в кіптяві, руки в мастилі, погляд мій — важкий, прямий.
— Батю? — здивувався він. — Ти чого? Ти ж після операції.
Він мав стомлений вигляд. Старій куртці давно потрібна була заміна, під очима темні кола. Сором ударив мене так сильно, що стало важко дихати. Я купував Кирилу дорогі речі, оплачував його життя, а мій справжній син крутився в гаражі, щоб закрити іпотеку.
— Сталося, Артеме, — сказав я. — Зачиняй ворота. Розмова не для вулиці.
Ми сіли на старий продавлений диван, який колись стояв у мене в офісі. Артем підібрав його після ремонту.
Він дістав термос.
— Чаю будеш? Лєна заварила з травами.
Я кивнув. Руки тремтіли, горнятко тихо дзенькнуло об зуби.
— Артеме, — почав я, дивлячись у підлогу. — Скажи чесно. Ти знав?
Він завмер.
— Про що?
— Про матір і Олега.
У гаражі стало тихо. Тільки вітер гудів у вентиляції.
Артем повільно закрутив кришку термоса, поставив його на верстак і важко видихнув.
— Знав — це надто гучно. Доказів не було. Але відчував давно. Буває ж так: зовні все красиво, а всередині несуча тріщить. Усі усміхаються, говорять правильні слова, а фальш така, що її руками можна торкнутися.
— Чому мовчав?
