Він гірко всміхнувся.
— А ти б повірив? Себе згадай. Ти ж Олега братом називав. А маму взагалі на п’єдестал поставив. Скажи я щось — ти б мене першим розчавив. Вирішив би, що я заздрю, що я невдаха, що лізу у ваше ідеальне життя.
Я заплющив очі. Він мав рацію. Безжально мав рацію. Я б не повірив. Я б захищав їх і бив по ньому.
— Пробач мені, сину, — сказав я хрипко.
Артем сіпнувся, ніби я його вдарив. Потім сів поруч і поклав важку руку мені на плече.
— Та годі, батю. Пізно соплі жувати. Як дізнався?
Я розповів усе. Про слова під наркозом, про нічний дзвінок, про фінансові сліди. Бруд виходив із мене разом зі словами, і ставало трохи легше, ніби я розкривав нарив.
Артем слухав мовчки. Жовна ходили на вилицях. Коли я закінчив, він устав і з силою копнув старе колесо.
— Тварюки, — видихнув він. — От же ж тварюки.
— А Кирило?
— Кирило — їхній проєкт, — сказав я. — Інвестиційний.
— Що робитимемо?
Він дивився на мене без жалю. У його очах була готовність битися. Та сама, що колись була в мені.
— Рвати, — відповів я. — Але за законом. Мені потрібні докази. Фото, відео, документи, зв’язки. Усе, що витримає суд.
— Є людина, — сказав Артем. — Роман. Колишній оперативник. Із системи пішов негарно, зате копати вміє так, що до кісток дістане. Бере дорого.
— Гроші не проблема, — всміхнувся я. — Як з’ясувалося, я надто довго платив не туди.
Артем дістав телефон. Поки він дзвонив, я оглянув гараж. На стіні висіла стара фотографія: я молодий, з вусами, тримаю маленького Артема на плечах. Ми обидва сміємося.
У мене защипало в очах. Я зрадив цього хлопця. Не навмисне, не зі зла, але зрадив. Проміняв живу вірність на лаковану картинку.
— Артеме, — покликав я.
— Що?
