Зважився на вазектомію, але результати передопераційних аналізів розкрили таємницю дружини, яку вона приховувала роками

— Іпотеку твою закриємо. Завтра.

Він насупився.

— Не треба, тату. Я не за гроші.

— Я знаю. Тому й закриємо. Це не плата. Це мій борг перед тобою.

У ворота постукали.

— Відчинено! — гукнув Артем.

Увійшов кремезний чоловік у шкіряній куртці. Обличчя грубе, погляд чіпкий, голос прокурений.

— Ну що, інженери, знову хтось дружину шукає? — хмикнув він.

— Гірше, Ромо, — сказав я, підводячись. — Тут не дружина зрадила. Тут життя вкрали. Працювати треба.

Наступні два тижні були пеклом. Але пеклом холодним, розважливим.

Ззовні все залишалося як раніше. Я ходив на роботу, повертався додому, вечеряв із Мариною, цікавився її справами, дивився телевізор. Навіть усміхатися навчився.

— Як день минув, дорога?

— Втомилася. Їздила дивитися тканини для спальні.

— Ти в мене молодець. Завжди про дім думаєш.

Кожне слово було брехнею. Я дивився на неї й бачив уже не дружину, а противника. Небезпечного, розумного, звиклого перемагати чужими руками.

Роман працював швидко. Щовечора я приїздив до Артема в гараж, і ми дивилися звіти.

— Ось, Сергію Миколайовичу, — казав Роман, розкладаючи фотографії. — Четвер, друга дня. Ваша дружина заходить у будинок, де в Олега квартира на підставну особу. Консьєржка її знає, вітається.

На знімку Марина усміхалася, несучи пакет із продуктами. Виглядала як дружина, що повертається додому. Тільки дім був не мій.