На іншому фото Олег притримував її за лікоть, поправляв шарф. У цьому жесті було забагато ніжності, забагато хазяйської впевненості.
— А ще цікавіше, — Роман дістав документи. — Підняв відомості щодо вашої операції. У протоколі написано одне, а в журналах витрат — інше. Матеріали для повноцінної процедури не списувалися. Час операції вказаний такий, що він міг тільки зробити розріз і зашити.
— Що це означає? — спитав Артем.
Я вже зрозумів.
— Він не зробив операцію, — сказав Роман. — Залишив шрам і запис у картці.
— Навіщо? — Артем стиснув кулаки.
Я повільно опустився на стілець. Картина складалася до кінця.
Потім, щоб одного дня Марина могла «диво́м» завагітніти. Від Олега. А мені це можна було б подати як помилку природи, рідкісний випадок, медичний виняток. Ще один спадкоємець. Ще один важіль.
Вони залишали запасний хід.
— Є ще, — сказав Роман.
Він поклав на верстак аркуш із результатами незалежної експертизи.
— Біоматеріал Кирила взяв з одноразового стаканчика. Ваш — із гребінця, як домовлялися. Олегів — із недопалка біля клініки. Імовірність батьківства Олега — майже абсолютна. Ваша — нуль.
Я це вже знав. Але побачити на папері — все одно що отримати довідку про власну смерть.
— Що далі? — спитав Артем.
Я подивився на фото Марини, де вона сміялася поруч з Олегом.
— Ювілей.
— Що?
— За три дні в нас тридцять років шлюбу.
— Хочеш влаштувати скандал при гостях? — Роман примружився.
— Ні. Скандал — це коли кричать. А в нас буде звіт. Підсумкова презентація за тридцять років.
Я повернувся до Артема…
