Найглибшої рани їй завдали за рік до сцени в банкетній залі, у день пам’яті її чоловіка. Від того нещасного випадку минуло багато років, але Ольга Степанівна завжди відзначала цю дату тихо й дбайливо. Навіть у бідні часи вона накривала стіл, готувала те, що він любив, ставила поруч фотографію й сиділа в тиші.
Того ранку вона з ранньої години поралася на кухні. Варила, різала, переставляла тарілки, перевіряла страви. Для чужого ока це була звичка, для неї — мовчазна розмова з людиною, яку вона втратила.
Марина вийшла зі спальні в яскравому спортивному костюмі, з доглянутим волоссям і сумкою на плечі. Вона зупинилася перед дзеркалом і стала фарбувати губи, навіть не глянувши на накритий стіл.
— Мариночко, ти пам’ятаєш, який сьогодні день? — обережно спитала Ольга Степанівна. — Ми маємо разом пом’янути батька Назара.
Марина скривилася.
— Ольго Степанівно, хто зараз влаштовує такі обряди? Це пережитки минулого. У мене зустріч із головним лікарем та його дружиною, і скасовувати її через ваші спогади я не збираюся. І ввімкніть витяжку сильніше, будь ласка. Від їжі запах по всій квартирі.
Ольга Степанівна відчула порожнечу під серцем.
Із кімнати вийшов Назар, застібаючи годинник на зап’ясті. Вона подивилася на сина з надією, але він лише зітхнув.
— Мамо, ну справді. Зараз інший час. Марина зайнята. Хочете — пом’яніть самі. Ми повернемося пізно.
Вона залишилася сама. Переставляла тарілки, витирала очі краєм рушника й однаково старалася, щоб стіл був гарний. Їй здавалося: якщо вона збереже цей лад, то втримає в домі хоч малу частину колишньої любові.
Удень без попередження прийшов батько Марини, Роман Миронович Гончар, разом із ріднею. Він увійшов шумно, по-хазяйськи, наче дім давно належав йому. Побачивши стіл і фотографію, він цмокнув язиком.
— Свахо, та що ж ви тут влаштували? Похмурість якась. Краще м’яса приготуйте, Марина привозила добре. Посидимо нормально.
Ольга Степанівна намагалася зупинити їх, пояснювала, що сьогодні особливий день, але слова потонули в сміху й брязкоті посуду. Родичі Марини посідали просто за поминальним столом. Роман Миронович скуштував страву, скривився й невдоволено штовхнув стіл.
Тарілки поїхали до краю. Секунда — і все, що Ольга Степанівна готувала зранку, з гуркотом полетіло на підлогу. Фотографія чоловіка впала слідом і покотилася плиткою.
— Ні! — скрикнула вона, кидаючись навколішки.
Вона підняла фотографію, притисла до грудей і заплакала так, ніби чоловіка в неї відібрали вдруге.
— Романе Мироновичу, як ви могли? Це ж день пам’яті. Це стіл мого чоловіка.
Він навіть не знітився. Обтрусив рукав, наче йшлося про дрібницю.
— Та годі вам убиватися. Випадково зачепив. Мертвим однаково їжа не потрібна.
Після того дня Ольга Степанівна вирішила перевірити сейф у спальні. Там зберігалася найдорожча для неї річ — годинник чоловіка з коштовним камінням. Він беріг його багато років, а після його смерті вона іноді відчиняла сейф, торкалася холодного металу й наче тримала в руках частину втраченого життя.
Сейф був порожній.
Вона довго стояла перед відчиненими дверцятами, не розуміючи, як дихати. За кілька днів вона побачила на зап’ясті Романа Мироновича знайомий блиск. Той самий годинник. Годинник її чоловіка.
— Звідки він у вас? — спитала вона, і голос її став чужим.
Роман Миронович самовдоволено підняв руку.
— Цей? Марина подарувала. Сказала, ви все одно ним не користуєтеся. А мені якраз пасує.
Ольга Степанівна мовчала. Тепер усе склалося: Марина проникла до її кімнати, відчинила сейф і винесла реліквію, щоб віддати батькові як дорогу цяцьку. Боліли не гроші. Боліло те, що пам’ять про чоловіка перетворили на предмет хизування.
Того вечора вона вперше не стала виправдовувати їх утомою чи поганим характером. Вона стояла біля вікна й бачила в темному склі своє обличчя — старе, змучене, але вже не безпорадне.
— Отже, ви мені більше не родина, — сказала вона в порожнечу. — Ви просто люди, які оселилися в моєму домі й вирішили, що можуть вирвати з нього душу.
Тоді вона й почала готуватися. Тихо, без крику, без погроз. Фальшива сімейна фортеця, збудована на чужих грошах і болю, мала впасти не від гучних слів, а від точного удару…
