Життя без прикрас— Мене колись теж винесли з вогню. Я просто не могла стояти й чекати.
У кімнаті стихло. Старий Степан Григорович, дідусь урятованої малої, сидів біля вікна й доти майже не втручався, лише важко дихав. Тепер він підвів очі на Марту.
Вона розповіла не відразу. Слова давалися їй важко, ніби разом із ними поверталися запах диму й той давній страх. Вона не любила розповідати цю історію: надто багато в ній було пов’язано не з подвигом, а з дитячою безпорадністю, коли світ гуркотить довкола, а ти не розумієш, за що і чому. У середині дев’яностих, під час тяжких боїв у далекому регіоні, вона була ще дитиною. Їхній барак загорівся після обстрілу. Їй було сім років, і тієї миті вона опинилася всередині сама. Довкола змінювалася влада озброєних людей, жителі ховалися, військові шукали противника, а прості родини опинялися між чужими пострілами.
— Я пам’ятаю тільки жар і те, що не могла знайти двері, — сказала Марта. — А потім з’явився солдат. Я спершу злякалася форми, тоді всі всього боялися. Але він подивився на мене так… ніби я не чужа, а своя маленька сестра.
Вона провела пальцями по ланцюжку з кулоном, який завжди носила на шиї.
— Він виніс мене до матері. Сам надихався диму й уже не підвівся. Перед тим як знепритомніти, встиг віддати мені цю річ. Відтоді я її не знімала.
Степан Григорович раптом закашлявся, схопився за груди. Марта схопилася, але старий жестом показав, що впорається.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.