— Мене колись теж винесли з вогню. Я просто не могла стояти й чекати.
У кімнаті стихло. Старий Степан Григорович, дідусь урятованої малої, сидів біля вікна й доти майже не втручався, лише важко дихав. Тепер він підвів очі на Марту.
Вона розповіла не відразу. Слова давалися їй важко, ніби разом із ними поверталися запах диму й той давній страх. Вона не любила розповідати цю історію: надто багато в ній було пов’язано не з подвигом, а з дитячою безпорадністю, коли світ гуркотить довкола, а ти не розумієш, за що і чому. У середині дев’яностих, під час тяжких боїв у далекому регіоні, вона була ще дитиною. Їхній барак загорівся після обстрілу. Їй було сім років, і тієї миті вона опинилася всередині сама. Довкола змінювалася влада озброєних людей, жителі ховалися, військові шукали противника, а прості родини опинялися між чужими пострілами.
— Я пам’ятаю тільки жар і те, що не могла знайти двері, — сказала Марта. — А потім з’явився солдат. Я спершу злякалася форми, тоді всі всього боялися. Але він подивився на мене так… ніби я не чужа, а своя маленька сестра.
Вона провела пальцями по ланцюжку з кулоном, який завжди носила на шиї.
— Він виніс мене до матері. Сам надихався диму й уже не підвівся. Перед тим як знепритомніти, встиг віддати мені цю річ. Відтоді я її не знімала.
Степан Григорович раптом закашлявся, схопився за груди. Марта схопилася, але старий жестом показав, що впорається.
..— Що було далі? — спитав він захриплим голосом…
