— Селище зайняли озброєні люди. Тіло солдата ми сховали, а вночі поховали на кладовищі. Документів при ньому не було. Його частина, мабуть, так і не дізналася, де він залишився.
Маленька дівчинка, уже прокинувшись, підійшла ближче й обережно торкнулася Мартиної руки.
— Це тоді у вас шрам? — спитала вона.
Марта кивнула.
— Ви все одно гарна, — серйозно сказала мала, і дорослі замовкли ще дужче.
Мати дівчинки тихо спитала:
— Ви зовсім нічого про нього не знали?
Марта хотіла відповісти, але Степан Григорович уже тягнувся тремтячими пальцями до кулона.
— Славко… — прошепотів він. — Його звали Станіслав. Це я йому перед службою дав.
У кімнаті стало так тихо, що чути було, як потріскує охололий самовар. Старий багато років чекав сина з тієї війни. Офіційно той вважався зниклим безвісти, і десь глибоко в душі ще жила крихітна надія: а раптом помилка, раптом живий, раптом колись відчиняться двері. Тепер двері не відчинилися, але прийшла правда — гірка, запізніла, з чужим шрамом на обличчі й урятованою онукою в сусідній кімнаті. У цій правді було не лише горе: було й те, що син помер не безвісно, не марно, не сам серед диму, а встигнувши зробити останню добру справу.
Марта зняла ланцюжок і простягнула йому…
