— Самі врятувалися, а дитину залишили! Що за люди пішли!
Марта почула про дитину й наче перестала бачити натовп. Вона розштовхала тих, хто стояв біля входу, прикрила обличчя рукавом і кинулася всередину. Люди ахнули. Їй кричали, що не можна, що дах от-от завалиться, що треба дочекатися допомоги. Хтось показував рукою, де могла бути дівчинка.
Хвилини здалися довгими, хоча минула, може, одна. Дим валив із дверного прорізу, всередині щось тріщало, і Галина Остапівна, яка прибігла слідом за людьми, притисла руки до грудей, не в силі навіть гукнути невістку. Потім із диму виринула Марта, притискаючи до себе маленьку дівчинку. Вона кашляла, хиталася, але дитину тримала міцно. Ледве вони відбігли, усередині з тріском обвалилася балка, і полум’я знялося вище.
— Бачили? — перелякано прошипіла Варвара, відступаючи. — Її сам вогонь не бере… Щось нечисте.
Та її вже ніхто не слухав. Дівчинку передали рідним, Марту посадили на лавку, дали води. Мала надихалася диму, але серйозно не постраждала. Увечері Марта все одно прийшла до неї додому: як фельдшерка, хотіла переконатися, що дихання рівне й переляк потроху відпускає.
Батьки дівчинки запросили її до столу. Дякували незграбно, збивчиво, то хапали за руки, то відверталися, бо в матері знову починали тремтіти губи. Батько весь час повторював, що сам би поліз, якби раніше зрозумів, де дитина, але від цих слів йому ставало тільки важче.
— Як ви зважилися? — спитав батько. — Там же полум’я з усіх боків було.
Марта подивилася на дівчинку, що спала після пережитого, і тихо відповіла:
