— Ти в усіх бачиш те, що сама в собі ховаєш, — тихо сказала Галина Остапівна. — Зовнішність тобі очі заступає. А я дивлюся, яка людина поруч із моїм сином. І бачу, що йому добре.
Варвара фиркнула й покрутила пальцем біля скроні, але сперечатися далі не стала.
Марта тим часом непомітно для багатьох стала в селищі своєю. Вона не говорила голосно, не лізла в розмови, але свою роботу знала міцно. Кому тиск поміряє, кому перев’язку зробить, кому пояснить, які таблетки й коли приймати. Вона вміла вислухати так, що старі не почувалися тягарем, а молоді матері переставали соромитися своїх тривог. І Варварі одного разу довелося йти до неї: спину прихопило так, що ні зігнутися, ні розігнутися. Марта оглянула її уважно, призначила лікування, показала, як вставати, щоб не надривати хворе місце. За кілька днів Варвара вже ходила рівніше, але подяки все одно не вичавила.
— Збіглося, — сказала вона потім сусідкам. — Будь-хто таке призначив би.
А Галина Остапівна тільки всміхалася. Вона давно перестала бачити шрам раніше за саму Марту. У невістці було те рідкісне внутрішнє тепло, від якого поруч ставало спокійніше. Марта нікому не відмовляла, з літніми говорила терпляче, до чоловіка ставилася з ніжністю, а до свекрухи — з повагою без удавання. Назар же ніби й не чув селищних пересудів. Йому жити було не з чужими язиками, а з жінкою, яку він обрав серцем.
Біда сталася посеред звичайного робочого дня. Неподалік від медпункту загорілася стара лазня. Сухі дошки зайнялися швидко, дим повалив густий, їдкий. Люди збіглися звідусіль, але спершу лише стояли, охали й розмахували руками. У кожного на обличчі був переляк, а в рухах — розгубленість: усі розуміли, що треба щось робити, і ніхто не наважувався першим. Хтось крикнув про воду, хтось кинувся по відра, хтось уже кликав пожежників.
— Там дитина, здається! — пронеслося натовпом.
— Батьки вискочили, а дівчинку не встигли вивести! — додав хтось.
З’явилася й Варвара. Вона відразу знайшла, кого засудити:
