Молоді швидко обживалися. Перші дні пішли на валізи, полиці, лагодження старих пічних дверцят і безкінечні дрібниці, з яких складається дім. Назар влаштувався механіком на ферму, Марта пішла працювати фельдшеркою: у місцевому медпункті зайвих рук ніколи не бувало. Молодь дедалі частіше виїжджала шукати більших заробітків, а ці двоє, навпаки, обрали селище. Хата в них була своя, двір занедбаний, зате просторий. Вечорами Назар лагодив дах і вовтузився з прибудовою, Галина Остапівна з Мартою поралися в городі, перебирали розсаду, сперечалися через дрібниці й сміялися, коли кури забиралися не туди, куди треба.
Тільки Варвара не вгамовувалася. Якось у магазині, ставши поруч у чергу, вона нахилилася до Галини Остапівни й зашепотіла так, щоб почули всі, кому хотілося почути:
— Скажи мені чесно, на що твій Назар спокусився? Ну ж бо дивитися важко. Маленька, незугарна, обличчя спотворене. Дітей народить — що тоді? Ти б поговорила з ним, поки не пізно.
Галина Остапівна навіть голосу не підвищила.
— Пізно для чого? Вони одне одному вірність дали. Живуть мирно, працюють, не сваряться. Що тобі ще треба?
— Та як таку любити? — Варвара похитала головою. — Тут без хитрощів не обійшлося. Може, вона тебе чимось частує, от ти й розтанула…
