Минув час. Контракт у Назара закінчився, і він написав матері, що повертається разом із Мартою. Їм хотілося тиші, свого кута, землі під руками й такого життя, де вечорами чути не гудки й команди, а вітер за вікном. Галина Остапівна чекала на них із хвилюванням. Ходила до магазину, вибирала продукти, ставила тісто, діставала найкращу скатертину. Їй хотілося зустріти дітей теплом, щоб Марта з порога зрозуміла: тут її не терплять, а приймають.
Варвара, звісно, все помітила.
— Невістку привозять? — спитала вона через паркан. — Зайду, подивлюся.
— Потім зайдеш, — відповіла Галина Остапівна. — Дорога далека. Хай спершу відпочинуть.
Та Варвара чекати не вміла. Надвечір, коли молоді вже вмилися після дороги, перевдяглися й тільки почали оговтуватися від дорожньої втоми, вона з’явилася на ґанку з порожньою мискою.
— Борошно скінчилося, — сказала швидко, хоча очі вже бігали по хаті. — Дай скляночку, а то млинці зібралася пекти.
Назар сам вийшов у передпокій і зрадів по-простому:
— Тітко Варваро, заходьте. Мама пиріжків напекла. Заодно й із Мартою познайомитеся.
Галина Остапівна зітхнула: раз уже ввійшла, не виженеш. Варвара пройшла до кімнати й раптом завмерла. На дивані сиділа молода жінка невисокого зросту, худенька, з дрібними рисами обличчя. Вона підвелася назустріч, привіталася неголосно, без запобігливості, але й без холодності, ніби заздалегідь звикла до того, що незнайомі люди спершу дивляться не їй у вічі. Красою, звичною для ока, вона й справді не вирізнялася, а великий нерівний шрам на щоці відразу притягував погляд. Поруч із високим, ставним Назаром Марта здавалася ще крихкішою й непомітнішою, ніби життя навмисне поставило їх поряд, щоб чужим язикам було за що вчепитися.
Варвара нічого не сказала, але її мовчання було гучніше за будь-яку репліку. Вона лише скоса глянула на Галину Остапівну, ніби питаючи: «І це ти називаєш хорошим вибором?» А господиня спокійно ставила зайву чашку й усміхалася синові з невісткою, не бажаючи помічати сусідчиного оцінювального погляду…
