Життя без прикрасМинув час. Контракт у Назара закінчився, і він написав матері, що повертається разом із Мартою. Їм хотілося тиші, свого кута, землі під руками й такого життя, де вечорами чути не гудки й команди, а вітер за вікном. Галина Остапівна чекала на них із хвилюванням. Ходила до магазину, вибирала продукти, ставила тісто, діставала найкращу скатертину. Їй хотілося зустріти дітей теплом, щоб Марта з порога зрозуміла: тут її не терплять, а приймають.
Варвара, звісно, все помітила.
— Невістку привозять? — спитала вона через паркан. — Зайду, подивлюся.
— Потім зайдеш, — відповіла Галина Остапівна. — Дорога далека. Хай спершу відпочинуть.
Та Варвара чекати не вміла. Надвечір, коли молоді вже вмилися після дороги, перевдяглися й тільки почали оговтуватися від дорожньої втоми, вона з’явилася на ґанку з порожньою мискою.
— Борошно скінчилося, — сказала швидко, хоча очі вже бігали по хаті. — Дай скляночку, а то млинці зібралася пекти.
Назар сам вийшов у передпокій і зрадів по-простому:
— Тітко Варваро, заходьте. Мама пиріжків напекла. Заодно й із Мартою познайомитеся.
Галина Остапівна зітхнула: раз уже ввійшла, не виженеш. Варвара пройшла до кімнати й раптом завмерла. На дивані сиділа молода жінка невисокого зросту, худенька, з дрібними рисами обличчя. Вона підвелася назустріч, привіталася неголосно, без запобігливості, але й без холодності, ніби заздалегідь звикла до того, що незнайомі люди спершу дивляться не їй у вічі. Красою, звичною для ока, вона й справді не вирізнялася, а великий нерівний шрам на щоці відразу притягував погляд. Поруч із високим, ставним Назаром Марта здавалася ще крихкішою й непомітнішою, ніби життя навмисне поставило їх поряд, щоб чужим язикам було за що вчепитися.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.