— Я кажу те, що сказала лікарка, — відповіла Ніна. — Дим небезпечний для немовляти.
— Дурниці, — кинула Раїса Павлівна. — Люди все життя курили, діти виростали нормальними. Це ваші сучасні страшилки.
Вона повернулася до сина:
— Артемчику, пам’ятаєш нашого колишнього сусіда? Димів як паротяг, а донька в нього здоровіша за всіх була.
Артем, який досі мовчав, подивився на дружину.
— Може, не треба так жорстко? Мамі важко щоразу спускатися. Особливо ввечері. У неї ноги болять.
— Артеме, йдеться про здоров’я нашої дитини.
Ніна відчула, що спокій тріщить.
— Ти чув, що сказала лікарка? Бронхіт. Він кашляє так, ніби задихається.
— Я чув, але…
— Жодних «але». У цьому домі більше не буде диму. Я мати й відповідаю за сина.
Вона подивилася просто на Раїсу Павлівну. В очах свекрухи не було ні каяття, ні тривоги. Там блищала холодна злість. Конфлікт нарешті став відкритим, і Раїса Павлівна знову отримала свого головного союзника — сина.
— Добре, — раптом сказала вона тихо. — Як скажеш, господине. Не заважатиму вашому лікуванню.
І пішла, грюкнувши дверима.
— Ну от, — з докором промовив Артем. — Домоглася? Маму довела. У неї тепер тиск підскочить.
— А я сидітиму всю ніч біля ліжечка й слухатиму, як наш син кашляє, — відповіла Ніна.
Ніч виявилася болісною. Сьома майже не спав. Кашель стрясав його маленьке тіло. Ніна кожні дві години робила інгаляції, носила сина на руках, шепотіла йому щось лагідне, співала без голосу, притискала до себе. Артем ліг у вітальні — «треба виспатися перед роботою». Кілька разів він сонно зазирав у дитячу:
— Ну як ви?
І йшов назад.
Під ранок Ніна задрімала сидячи. Їй наснився довгий задимлений коридор, з якого вона ніяк не могла вибратися, а десь далеко плакав Сьома. Прокинулася вона від справжнього плачу. Син знову кашляв. Вона взяла його на руки — шкіра була гаряча.
Температура виявилася високою.
Ніна кинулася до вітальні.
— Артеме, прокинься. Сьомі гірше.
— Виклич швидку, — пробурмотів він, не розплющуючи очей.
— Мені страшно.
— Не бійся, — сказав він і повернувся до стіни. — Усе нормально буде.
За кілька секунд він знову спав.
Ніна стояла посеред кімнати й дивилася на чоловіка. На того самого чоловіка, який обіцяв бути поруч у будь-якій біді. Самотність стала майже відчутною — важкою, холодною, такою, що тиснула на груди.
Вона була сама. Зовсім сама.
Тремтячими пальцями Ніна викликала швидку. За деякий час вона вже їхала з сином до лікарні. Артем не прокинувся. Раїса Павлівна навіть не вийшла зі своєї кімнати.
Лікарняні коридори пахли ліками, втомою й тривогою. Ніну з дитиною поклали в палату. Діагноз підтвердився: гострий обструктивний бронхіт. Дні злилися в одне нескінченне випробування: інгаляції, уколи, крапельниці, вимірювання температури, нічні схлипування Сьоми. Він плакав від страху й болю, а Ніна плакала разом із ним — тихо, відвернувшись до стіни.
Їй здавалося, що вона не змогла захистити власну дитину.
Артем приїхав на другий день. Стояв у дверях палати з винуватим обличчям, тримав пакет із речами й фруктами, до яких Ніна не могла доторкнутися.
— Що кажуть лікарі?
— Що ще трохи такого «нічого страшного» — і могло б початися запалення легень.
Він зблід.
— Пробач. Я справді не думав, що все настільки серйозно. Я поговорив із мамою. Вона плаче, переживає. Сказала, що більше вдома курити не буде.
— Я їй не вірю.
— Нін, ну не треба так. Вона кається.
Він потягнувся обійняти її, але Ніна відступила…
